Читати книгу - "Інґа"

Поки Джек був живий, Інґа зрідка говорила про нього. Після його вбивства вона не могла говорити про Кеннеді навіть зі своєю родиною. Вона зберегла вирізку з місцевої газети із матеріалом про вбивство і 32-сторінковий буклет з його передвиборчої кампанії 1960 року з багатьма фотографіями, зокрема з двома, де він без сорочки позує в часи служби на флоті. Ці дві світлини викликали її усмішку.

У неї лишилося дуже мало згадок про їхній час разом: його листи, пара антикварних гасових ламп, які Джек їй подарував, і її колонка про Кеннеді «Можливо, ви чули?» у рамці, яку він залишив їй на згадку. Якось син близьких друзів, які гостили в Лос-Аркос побачив її на стіні. «Місіс МакКой, а я не знав, що ви були знайомі із Джоном Кеннеді!» — із захватом вигукнув хлопчик. «Він був президентом Сполучених Штатів, мій любий [sic], — відповіла Інґа. — Його чимало хто знав»{980}.

Вона зрідка казала щось більше. У 1965 році аризонський відділ національної спілки журналісток Theta Sigma Chi нагородив Інґу. В інтерв’ю, яке вона дала газеті Tucson Daily Citizen, Інґа зауважила, що під час роботи в Washington Times-Herald «я розмовляла майже з кожним службовцем столиці, який працював за долар на рік». Але вона навіть не згадала, що брала інтерв’ю у щойно вбитого президента{981}.

Мовчання Інґи дуже цікаве, з огляду на переживання країни на той час, які можна назвати кеннедіманією. Джекі Кеннеді свідомо і винахідливо подала журналістам ідею, що президентство її покійного чоловіка було сучасним Камелотом — «чарівним моментом в історії Америки, коли галантні чоловіки танцювали з прекрасними жінками, коли вершилися великі справи, а Білий дім став центром всесвіту», — так за нею записав репортер Теодор Уайт{982}.

У Джека з Інґою такий химерний образ викликав би хіхікання, але інші сприйняли його серйозно. Впродовж років по смерті Кеннеді зрідка траплявся випуск жіночого журналу без Джекі на обкладинці. Книжки про Джека виходили як гарячі пиріжки. Врешті-решт кількість таких видань сягнула двох тисяч. Через півсторіччя після загибелі президента лише про його вбивство написали понад тисячу книжок{983}. Будь-хто близький чи далекий Кеннеді розповідав про нього, і ці розповіді — хороші і погані — тривали. У 2012 році жінка, яка у 19 була стажеркою в Білому домі, зізналася, що Джек позбавив її цноти. Однак Інґа, справді маючи одну з найзахопливіших історій про Кеннеді, зберігала мовчання.

Вона натякнула про причини мовчання, коли змирилася з частиною свого минулого і почала відкрито розповідати про її інтерв’ю з Гітлером і знайомство з іншими нацистськими лідерами. У 1969 році вона дала велике інтерв’ю газеті Arizona Republic, в якому сказала: «Єдине, чому я взагалі говорю про Гітлера, бо вважаю його історією. Я зрозуміла, що це історія не тому, що я стаю старшою і все відбулося давно, а тому, що спілкуючись зі своїми дітьми… з їхніх питань про давні часи і про те, що я робила, я усвідомила, що це таки історія. Ви так само могли б говорити про Наполеона. Він не давніший за Гітлера, не для цього нового покоління, бо для них він — історія»{984}.

Джек для Інґи усе ж не був історією. Смерть уриває життя, не стосунки, тож Джек лишався в її серці як у минулому, так і в теперішньому.

За життя Інґи лише один журналіст на папері згадав про її зв’язок із Кеннеді. Дрю Пірсон, який натякнув про Джека з Інґою Уолтеру Уїнчеллу, 1966 року присвятив кілька своїх колонок «Вашинґтонська карусель» впливу, що мав на своїх дітей Джозеф Кеннеді. Пірсон писав: «Коли покійний президент Кеннеді служив у столиці офіцером BMC, то палко закохався в Інґу Арвад — старшу за себе колумністку Washington Times-Herald. Унаслідок цього старий Джо потягнув за деякі мотузки, щоб сина перевели на Тихий океан. Це зруйнувало стосунки з дівчиною і ледь не вбило Джека. У родині Кеннеді не могло виникнути жодних питань про те, хто бос»{985}.

Однак влада Джо не була відкриттям для Інґи. На щастя для неї, колонка Пірсона, чия слава у 1966 році значною мірою розтанула, не привернула уваги інших видань. Підглядання за любовними стосунками Кеннеді тоді ще не стало національною забавою.

Тож це не завадило Інзі бути тією, ким вона завжди хотіла бути — матір’ю. «Гадаю, діти — наче молодий оселедець — їх треба відпускати від себе в дуже юному віці», — сказала вона{986}. Коли 16-річний Террі повідомив, що хоче сам повернутись у Каліфорнію, Інґа не заперечувала; вона сама вийшла заміж у 17 і так само, як і молодший син, любила океан. Вона вірила, що досвід — найкращий і найнадійніший вчитель.

Якщо Террі любив серфінг і машини, то Рон захопився політикою. Він двічі вигравав національний конкурс ораторів, спонсорований організацією ветеранів Американський легіон, і також обирався президентом щорічної Нації хлопців — ще однієї освітньої програми, підтриманої Американським легіоном, яка дала значну кількість майбутніх політиків, включно з президентом Біллом Клінтоном. У того є дуже відома світлина, на якій він, ще підліток, тисне руку тодішньому президентові Джеку Кеннеді. Згодом Рон стане головою студентської ради в Аризонському державному університеті.

Зі своїми талантами оратора і політика Рон нагадував Інзі Джека, і, можливо, тому вона прийняла неймовірне рішення сказати йому, що «завжди кохала Кеннеді», додавши «бомбу», від якої відпадала щелепа: нібито Джек може бути його батьком. У той час Рон вчився у коледжі і зізнався, що це відкриття «зірвало мені