Читати книгу - "Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994"

«А багато тут вас з нашого краю?»

«А де нас мало? Як там нема України, то най хоч тут буде…»

Я обминув бабусю – скорбну українську реальність, й розлетілися вмить, мов рій сполошених комах, мої мрії про російську демократію. Звідки вона візьметься: чи бачила стара бабуся хоч натяк на неї у цій заґратованій стодолі?.. За весь свій вік? І з якого часу живе тут старенька: з післявоєнного, тридцятих років, столипінських чи мазепинських? Горе нам! Горе Україні – невільничій матері…

До відходу поїзда залишилася година. Я сидів сам у купе, і в дзеркалі відбивалося моє зображення – сивого, з борідкою дідуся. Отже, видиво продовжується, тож і я продовжуватиму осмислювати свою подорож до Владивостока з віддалі тридцяти літ.

…Мені так хочеться розповісти читачеві про Байкал, та не знаю, чи це вдасться, бо й що нового розказав би про цю перлину світу? А мозок водно заполонює політика: ніколи не думав, що мені, лірикові з природи, доведеться грабатися в політичному смітті. А треба: у купах політичного непотребу і гною заховане щире золото правди про свободу і право.

Ще кілька слів про Солженіцина й про дещо інше, пов’язане з цією фігурою… Метаморфоза письменника від демократа до запеклого шовініста, і то аж такого, що закликає реабілітувати Сталіна, бо той хоч і запроторив Олександра Ісайовича в тюрму, зате зберіг для нього велику Росію, – була настільки несподіваною, наскільки й закономірною: економіка міняється протягом років, для змін у психології нації потрібні століття. А Солженіцин попри свій антибільшовизм – духовне чи то бездуховне породження російської імперії, яка – без більшовизму – ще краще почуває себе в імперському статусі. Бути одночасно імперією і демократичною державою неможливо, тож не можуть стати демократами клеврети «единой-неделимой», які вважають Україну тимчасовим утворенням. І чим більш міцніє Україна і утверджує себе як держава в Європі, тим більше їх, клевретів, множиться. Вже б хто-хто, а така освічена людина, свого часу улюблений серед молоді світу бард, переконаний демократ Булат Окуджава в своєму вельми розумному й непримиренному з ідеями комунізму інтерв’ю («Литературное обозрение» №№ 5–6, 1994) нічтоже сумняшеся заявляє, маючи на увазі розпад Совєтського Союзу, таке:

«Считаю, что идут иные времена и в новом качестве мы опять соединимся. Мы не можем иначе…»

Ви й справді інакше не можете: великодержавна отрута наскрізь проїла духовний організм російського плебсу. Я не маю на увазі весь народ – були і є серед росіян світлі особистості, та це не плебс, а зірки, й про них я ще поведу свою мову. Але зорі мерехтять у духовному небі нації, а на землі панує здолана гріховною традицією маса, яку ми маємо нагоду й сьогодні бачити на політичних демонстраціях – з портретами Лєніна, Сталіна, Берії… Й нічого тут дивного немає: царизм і більшовизм методично вбивали будь-яку ідею, що могла б бути вигідною підкореним народам, які прагнули зберегти свою самобутність, – для панівної нації політичний і моральний терор став зовсім нормальним явищем. Візьмімо релігію: безглузда, на перший погляд, боротьба з Богом, якого, за більшовицькою філософією, немає, перемінилася насправді в нещадну війну з національними меншостями імперії – з їх звичаями, обрядами, традиціями, закладеними в релігійній ідеології. А те нахабне фальсифікування та грабування історії підлеглих народів, те повсюдне випинання першоначала сюзерена, від якого, мовляв, усе пішло – родовід і культура, й наукові здобутки націй, в імперії сущих! Я не можу вийти з дива й нині: чому російські великодержавники не здогадалися визнати своїм гербом древній київський тризуб – отак, як присвоїли собі україно-руські билини, – і залишилися нині з кумедним і анахронічним двоголовим орлом, якому всього двісті літ від роду і який мертвий єсть, бо відтяв йому голови сімдесят вісім років тому Володимир Ілліч.

Так ось чому піднялося виття за відновлення Союзу: не лише через втрату колоній – причина тут набагато глибша. Україна проголошенням незалежності видерла з лап Росії вкрадену нею свою первісну історію, і сьогодні весь світ вже знає, що українці на українських землях завжди були єдиними автохтонами, і ніяких інших народів Київська Україна-Русь ніколи не виколисувала.

Солженіцин цю істину збагнув глибоко. Знаючи, що із своїм публіцистичним талантом він може бути великим тільки у великій імперії, письменник стривожився: Росії загрожує цілковитий розвал. Ким стануть солженіцини після загибелі імперії, кого представлятимуть? Аоже соборна російська нація ще не утворилася, вона розпорошена по всіх землях колишнього Союзу («где кусок хлеба, там дом родной»; в Чеченії російські федеральні війська винищили десятки тисяч мешканців, серед яких вісімдесят відсотків російськомовних!), вона не визначена в етнічних кордонах, росіяни, які історично жили з розбоїв і завоювань, залишилися й нині скитальцями. Не матиме кого представляти письменник, коли розпадеться імперія! Тому-то переляканий Солженіцин природно перемінився з демократа в шовініста і в унісон з Жириновським волає про відновлення імперії, яка має ім’я несформованої ще нації, – й тим самим обидва закликають до пролиття крові. Сталося те, чому немає в світі аналога: вічна противага злу – література – стала глашатаєм зла. Оце і вся вам загадковість російської душі, якої й насправді «не понять умом».

А втім, історія завжди діє доцільно, хоч ту доцільність не завжди можна відразу збагнути. Іноді те, що видається негативним, дає позитивні наслідки: ленінська видозміна імперії, якою не була моторошною, приквапила її кінець; кінець імперії дасть початок створення класичної російської нації.

Одне слово, відбувається процес творення нових держав, які житимуть у третьому тисячолітті, і він вельми болісний.

…Й нарешті сталося! Мрія, яка так щемно й солодко затеплилася в моєму серці ще в дитинстві, враз здійснилася.

Тяжко дихає поїзд, стугонить, спинаючись на Саянський перевал і, неспроможний здолати крутий