Читати книгу - "Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя"

— Не менш закляті вороги пригріли своє потворне нутро і серед наших чесних людей! — раптом рявкнув лектор.

І його гнівний перст, як половецька стріла, влучив у мене.

— Тільки подивіться на цього вилупка із протухлого імперіалістичного яйця! — продовжував протикати мене пальцем мукачівський пан. — В той час, коли наші серця обливаються кров’ю за долю угорських комуністів-братів, йому смішно!

— Встань, осле, коли з тобою старші говорять! — раптом і собі гаркнув із президії криволабий Гебельс.

Звісно, мені тут уже було не до сміху. Я винувато піднявся і став між сценою і залом.

— Люди добрі! Ви лише подивіться, яку ми змію кормимо трудовими мозолями і гріємо у робітничо-колгозній пазусі! — заволав лектор, наче поляк у лісі із опери «Іван Сусанін».

Це він уже дарма пустив такого півня, хоча… Ну, звісно, виглядав я не вельми зразковим радянським піонером. Замість акуратного чубчика у мене звисали аж до пліч золотаві кучері… Богонько дарував мені настільки красиве волосся, що всім було жаль, аби чикрижити під нулівку. Ну й одягнутий був не вельми по шкільній моді. У хаті весь час скиглила біднота і баба Фіскарошка шила на мене одежу, із чого було не жалко. Приміром, ще з війни у нас збереглося кілька комплектів німецької уніформи. І на цей раз, як на біду, я був одягнутий у піджак і штани, пошиті із військової матерії третього рейху… Обутий у черевики гортіївського піхотинця, які до мене перейшли у спадок від діда Соломона. І найцікавіший атрибут: я був опоясаний ременем есесівського офіцера. Посередині пояс, дуже добре тямлю, кріпився масивною бляхою із зображенням черепа, на якій було викарбувано по-німецьки «Gott mit uns», тобто «Бог із Нами».

І в цьому нічого дивного не було. Адже у 20 столітті по Закарпаттю пройшлися майже усі армії світу. І наш вельми чесний і правдиво-моральний народ ніколи не пропускав можливості, аби щось украсти, обміняти, обмахлювати, а ще одвертіше — і відбити воєнне добро… Відтак все продавалося, бартерувалося, а що лишалося — одягалося, обувалося і начіплялося на себе. І часом у заїзджого пана очі на лоба лізли — ніяк не міг дотямити, до війська якої чудернацької армії потрапив.

Ось і тепер: замість ідейно-стійкого радянського піонера я був схожий на одного із останніх ополченців гітлерюгенда.

— Ви, народе чесний, попозерайте на цього вражеського недобитка, — волав, наче ревун у джунглях, мукачівський пропагандист. — Для таких пройдисвітів немає нічого святого! У їх камінному серці не знайдеться місця навіть для світлого образу вождя всього прогресивного людства — дорогого Леніна…

Звинувачення градом вулканічного каміння продовжували гупати на мою непокриту голову. Врешті-решт лектор договорився до того, що саме я став призвідцем угорської контрреволюції, далі не забув мені записати у послужний список американську агресію у Кореї, голод у Африці, поразку першої кубинської революції і небувалу повінь на Далекому Сході. Розмахуючи кулаками, він верещав так переконливо, що, будете сміятися, але і я повірив у свої злочинні діяння проти людства й вмить став до знемоги огидним сам собі. А що вже говорити про наш глибоко віруючий народ! З кожним реченням лекторського обвинувачення клуб гудів натужніше, грізніше… Ось вже залунали перші гасла: «Бий його! Гнида контрреволюції! Очистимо нашу землю од фашистської нечисті! Бий його!» Дехто уже піднявся і грізно посунув на мене… І тут я зрозумів — ноги в руки і давати драла! Прожогом вискочив на сцену і полетів до «чорного» виходу. Легко вибив фанерні двері і, наче білка, перескочив огорожу, а далі людськими городами, через канави, межі полетів собі на Небесі. Зупинився аж на вершку гори Ловачки. Тут зіперся на камінь, на якому колись у роздумах сидів перед битвою із габсбурцями Ференц Ракоці II, почав віддихуватися й помалу приходити до тями. І в цьому допомагав краєвид нічного Мукачева, що лежало зовсім близько внизу. Його тихі, теплі і по-домашньому рідні нічні вогні заспокоювали, осявали не тільки навколишні простори, а й душу…

Із містом я зустрівся, вірніше відкрив його своїй душі, за дещо незвичних обставин…

Наше обійстя розкинулося на західному боці гори Ловачки, і звідси, не згірше, як із небес прекрасно проглядались південні, північні і, звісно ж, західні околиці Божого світу. Про те, що коїлося, покоїлося і таїлося на сході, я довгий час і уявлення не мав, бо ту загадкову частину світу, немов велетенська корова, затуляла своїм тучним тілом наша гора Ловачка. Із-за неї споранку виглядало сонце і одразу затоплювало, немов акацієвим медом, золотистим сяйвом долини.

Потім з години на годину починало тепліти, припікати, а далі немилосердно пекти і парити.

— О, то є вже пекло! — вказувала баба Фіскарошка на схід.

Її двоюрідна сестра Гафія на прізвисько Драчка тут же стріляла вказівним пальцем вгору і пророче застерігала:

— Попам’ятай моє слово, дорога Марько: прийдуть ще такі часи, коли птиця на льоту буде пектися, вода до крапки вимре у колодцях і ріках, а люди не знайдуть покою навіть під глибокою землею… Отоді і буде пекло. Світ збісився, погруз у гріхах і відплата Господня мусить настигнути рід людський…

Прізвисько Драчка, тобто колючка, баба Гафія нажила через дуже вперту натуру і неспрогнозованість у своїх діях.

Приміром, за мадярів, коли релігія і церква були у великій пошані державної влади, Гафія була найактивнішою комуністкою і запеклою атеїсткою. Вона жила неподалік храму і все село щонеділі та в інші дні великих