Читати книгу - "Хочу тебе кохати, Олена Тодорова"

Ставку на максимум, рідна. Піднімаю. Приймай.

© Кирило Бойко

- Не будеш ти палити, я сказала, - задушено торохтить Варвара і, висмикнувши в мене сигарету, рве її на недоноски.

Після дивиться зухвало.

Я закипаю. Насилу ковтаю, щоб штовхнути все своє лайно назад. На автоматі ховаю руки в кишені широких спортивок.

- Впоралася? - видихаю глухо.

- А ти що думав? - дзвенить у відповідь моя ненаглядна. - Місяць тому легеню оперували!

- Правильно. Місяць тому, - розставляючи акценти, тоном злегка давлю. - Норма вже. Я в нормі.

- Нічого подібного. Я тобі себе гробити не дозволю! Ти за мене хвилюєшся, а я - за тебе. Зрозумій ти!

- Порівняла!

- Усе правильно порівняла! Але ти ж чисто зі своєї ослячої впертості будеш гнути в інший бік.

- Це в мене ослине? - хоч тисну інтонаціями, на рев не зриваюся. На хрін. У моєму домі крику не буде. Принаймні, не з мого боку. - Ну так, осляче. І що?

- Курити тобі не можна!

- Коротше, - грубо кидаю і виходжу з кухні.

Знаю, що права. Усе я розумію. Але гасити пожежу все одно доводиться. У душі накручую змішувач, поки холодна не падає. Гасить стрімко. Пара хвилин, і стихає. Ще кілька хвилин стою, щоб напевно.

Голюся вже на холостих. Повний штиль усередині.

Однак до спальні йду з побоюванням. Повільно ступаю. Планомірно перетинаю простір. Застаю Варю в ліжку. Пригальмовую, бо емоційний фон змінюється з такою швидкістю, що мене буквально на лопатки кидає. Затоплює груди цим термоядерним місивом під кодовим словом "любов". Поспіхом перебираючи ситуацію, перевіряю сказане на адекватність. Я ж її не образив? Начебто ніякої позамежної хріні не видав.

Глибоко вдихаю, щоб прибити скажені надлишки почуттів, перш ніж полізу до неї в ліжко. До слова, звичайної реакції з боку Центуріона не удостоююся. Ні тобі кров'ю і потом заслуженого: "Швидше, Кір. Я мерзну", ні смертельно необхідного погляду.

"Ми" на спині лежимо і зосереджено витріщаємося в екран телефону.

Лади.

Рухаю її до стінки обережно. Не хочу, щоб шипіла і брикалася. Але коли Варя, у відповідь на мою шляхетність, демонстративно жопою від мене крутить, вибиває з сідла.

Шумно видихаючи, різко скорочую відстань. Руками обволікаю і смикаю на себе, доки ця кругла вертка єхидна дупа не знаходить своє місце - біля мого члена. Центуріон від несподіванки навіть телефон свій упускає. Смикається разок, але майже одразу ж затихає.

- Пробач, - хриплю їй у вухо, одним махом скидаючи весь вантаж, що накопичився за емоціями.

- Ти...

- Базару немає, осел.

Варя з тремтінням видихає в стіну. Обм'якає повністю. І я тут же кидаюся одуріло заціловувати її шию. Долонею по тілу несуся. Спочатку під футболку, щоб груди стиснути, перекотити кілька разів сосок. А потім вниз - у труси.

- Боже, Бойка...

- Я тебе все...

- І я тебе все... А-а-а-х...

Пускову точку знаходжу, стогне так, що в мене у вухах дзвенить. От нехай краще стогне, ніж кричить.

- Зараз полетимо... - обіцяю із задоволеною усмішкою.

Серце набатом валить у грудях. У всіх куточках тіла шумно й гаряче стає. Але в пах зливає самий окріп.

- Вприся руками в стіну, - командую я.

- Що?

- Або краще давай так... - підриваюся сам і Варю піднімаю. У колінно-ліктьовій завмирає злякано. Я, звісно, теж козлина, не подумавши, одразу ж стягую з неї труси. - Блядь... - видихаю із запізнілим каяттям. Але вени-то вже топить адреналіновою хвилею. Обхоплюючи поперек тіла руками, притискаюся. Але не для того, щоб трахати. Точніше, поки що не трахати... Лагідно торкаюся губами вуха. - Не бійся, кицю. Усе нормально. Розслабся.

- Я так не буду, - пищить обурено.

Штовхнути мене намагається. Гаразд, нехай пхається. Скинути мене і розігнутися все одно не може.

- Ще й як будеш... - передчуваю я. Секундою пізніше знову схоплююся. - Будь ласка, Центуріоне, дай разок нагнути.

- Ти нормальний взагалі?

- Ненормальний, ми начебто вже з'ясували, - видаю щиросердно. І ще сердечніше: - Я тебе люблю.

- Я тебе теж, козлина ти...

- Чудово. Що в тебе там за конвенція із захисту парнокопитних? Я вкочую.

- Який же ти дурень...

- Ставку на максимум, рідна. Піднімаю. Приймай.

Шипить виразно. По нервах цим звуком б'є. Чуттєво. Нейротоксично.

- Приймаю.

Ледь це видихає, я випрямляюся.

- Розслабся, - ковзнувши долонею по хребцях, що виступають, від попереку до потилиці, зіштовхую футболку і тягну через Варину опущену голову, поки та не повисає десь там на її руках. - Розслабся, - шепочу вже тихіше. - Знаєш же, що я тебе не ображу?