Читати книгу - "Свобода"

Катц поклав собі ще пасти — прикрашеної оливками і якимось листям. А, точно: це ж рукола — адже він зараз знаходиться у серці міських джентрі. Він спитав Джесіку, що вона робитиме, коли її батьки розлучаться.

— Ух ти! Не знаю, — відповіла дівчина. — Сподіваюсь, цього все ж таки не станеться. А ви гадаєте, розлучаться? Це вам тато сказав?

— Я б не став виключати таку можливість.

— Ну, гадаю, тоді я приєднаюся до більшості. Батьки половини моїх друзів розлучені. Я просто ніколи не думала, що і з нами таке може трапитись. Не думала — до того, як з’явилась Лаліта.

— Знаєш, будь-який танець танцюють удвох. Не слід перекладати на неї провину за обох.

— О, повірте мені, тата я теж звинувачуватиму. Ще й як звинувачуватиму. Я чую це в його голосі, і це так... бентежить. Це просто неправильно. Адже я завжди гадала, ніби дуже добре його знаю. Але, вочевидь, не так уже й добре...

— А як щодо мами?

— Вона теж дуже засмучена, я знаю.

— Ні — що, коли це вона вирішить піти? Як би ти тоді почувалася? Збентеження Джесіки від цього питання розігнало будь-які підозри, що Петті занадто відверта з дочкою.

— Не думаю, що мама на таке колись піде, — непевно зазначила Джесіка. — Лише коли б тато її примусив...

— Вона достатньо щаслива?

— Ну, на думку Джоуї, — ні. Гадаю, Джоуї вона розповідає набагато більше, ніж мені. Чи, може, Джоуї просто вигадує все це, аби подратувати мене. Тобто вона точно висміює тата, весь час, але це ж нічого такого не означає. Вона ж усіх висміює — включаючи мене, звичайно, коли мене немає поряд. З її точки зору, ми всі дуже кумедні, а у мене просто дах зносить від образи. Але родиною вона дорожить, я певна. Не вірю, що вона навіть подумати може про те, щоб змінити щось.

Катц замислився, чи це і справді так. Чотири роки тому Петті сама йому казала, що вона не зацікавлена у розлученні з Волтером. Але пророк у штанях Катца уперто з таким висновком не погоджувався; до того ж, може, у справі щастя Петті слід більше довіряти Джоуї, ніж Джесіці?

— Твоя мама дуже дивна особистість, чи не так?

— Мені її шкода, — зізналась Джесіка. — Тобто коли я не злюсь на неї. Вона ж така розумна, але так ніким і не стала, окрім як гарною матір’ю. Єдине, у чому я не сумніваюсь, — що особисто я ніколи не стану просто сидіти вдома з дітьми.

— Отже, ти думаєш, що хочеш дітей. Незважаючи на кризу з перенаселенням.

Вона знову широко розкрила очі й почервоніла.

— Ну, може, одного чи двох. За умови, коли я взагалі зустріну того, хто мені потрібен. А у Нью-Йорку таке навряд чи станеться.

— Нью-Йорк — то жорстке місце.

— Боже, дякую. Дякую, що сказали саме так. Ніколи в житті я не відчувала себе такою незначною, невидимою і приниженою, як за останні вісім місяців. Я гадала, що Нью-Йорк славиться як велике місто знайомств. Але хлопці тут усі або невдахи, або зануди, або ж одружені. Це просто приголомшує. Тобто я знаю, що не секс-бомба, але, гадаю, я все ж таки варта п’яти хвилин ввічливої розмови. Я Тут уже вісім місяців, і я все ще чекаю на ті п’ять хвилин. Я навіть більше не хочу нікуди ходити, бо занадто деморалізована.

— Справа не в тобі. Ти дуже приваблива чікса. Може, ти просто занадто добра для Нью-Йорка. А тут все засновується на голій економіці.

— Але як так трапилося, що тут стільки дівчат — таких само, як я? І жодного хлопця? Чи всі гарні хлопці вирішили поїхати в інше місце?

Катц пригадав усіх своїх знайомих молодих людей у Великому Нью-Йорку, разом із колишніми колегами в «Горіховому сюрпризі», і не зміг назвати жодного, якому він би спокійно дозволив зустрічатися з Джесікою.

— Дівчата приїздять, аби працювати у видавництві, чи в сфері мистецтва, чи взяти участь у некомерційних проектах, — відповів Катц. — А хлопці приїздять заради грошей і музики. Тож виникає упередженість вибору. Всі дівчата милі та цікаві; всі хлопці — такі ж козли, як я. Не приймай це на власний рахунок.

— Я просто хочу, аби хоч одне побачення пройшло нормально.

Він уже пошкодував, що назвав її привабливою, бо прозвучало це на зразок «та годі тобі», і він міг лише сподіватися, що вона не сприйняла це так. Але, на жаль, саме так вона це і сприйняла.

— То ви справді козел? — спитала Джесіка. — Чи просто так сказали?

Нотка флірту й провокації в її голосі стривожила Катца; треба було якнайшвидше покласти цьому край.

— Я приїхав, аби зробити послугу твоєму батькові, — пояснив Річард.

— Ну, це не схоже на козла, — піддражнила його дівчина.

— Повір мені. Я не брехав. — Він нагородив її найпохмурішим поглядом зі свого арсеналу і побачив, що вона трохи злякалася.

— Я не розумію, — зізналась вона.

— Я тобі не друг на передовій боротьби з індіанцями. Я твій ворог.

— Що? Чому? Невже ви насмілитеся?

— Я ж тобі сказав: я козел.

— Господи. Гаразд. — Вона дивилась на стільницю, трохи піднявши брови: вона була водночас збентежена, налякана й розгнівана.

— До речі, паста просто чудова. Дякую за турботу.

— Нема за що. Візьміть іще салатику. — Вона встала з-за столу. — Гадаю, мені краще піднятися нагору і почитати. Покличте мене, коли вам щось знадобиться.

Він кивнув, і вона пішла. Йому було її шкода, але його завдання у Вашингтоні було брудним, і він не бачив жодного сенсу в тому, аби підсолоджувати його. Закінчивши їсти, Катц оглянув масштабну колекцію книжок Волтера і ще масштабнішу — дисків і платівок, а потім повернувся нагору, у кімнату Джоуї. Йому хотілося бути тим, хто заходить у кімнату до Петті, а не тим, хто сидить у кімнаті й чекає, коли вона увійде. Бути тим, хто чекає, означало бути уразливим, а це зовсім не в дусі Катца. Хоча зазвичай він намагався не користуватися затичками для вух, бо через них у внутрішньому вусі в нього розпочиналася справжня симфонія дзвону, зараз він таки вставив їх, аби не лежати, боягузливо прислухаючись до кроків і