Читати книгу - "Життя Степана Бандери: тероризм, фашизм, геноцид, культ, Гжегож Россолінськи-Лібі"

про них правди, оскільки вони вірять радянській пропаганді, вважаючи, що бандерівці були «українсько-німецькими націоналістами», тобто гітлерівцями, або, відповідно до пізніших більшовицьких вигадок, англо-американськими агентами, справжніми «куркулями», «буржуями» або «бандитами»[1884]. Полтава стверджував, що вся радянська пропаганда — це брехня, і тому завдання брошури — «сказати совєтським людям коротко правду про нас, бандерівців, про наш визвольно-революційний рух»[1885]. Полтава опонував радянській пропаганді, яка явно спотворювала образ ОУН і всього націоналістичного підпілля, і подавав за істину своє — також спотворене — про це уявлення. Він, як і багато інших українських та діаспорних ідеологів того часу, називав ОУН-УПА «революційно-визвольним рухом», що складався з «волелюбних патріотів» та «ідеалістичних романтиків», які не скоювали ніяких воєнних злочинів, а тільки боролися за справедливість, свободу і незалежність.

У полеміці з радянською пропагандою Полтава також заперечував оунівський колабораціонізм: «Зокрема, ми, бандерівці, ніколи не співпрацювали з німцями, як це про нас брешуть большевицькі вороги народу»[1886]. Так само він заперечував терор ОУН-УПА проти євреїв, поляків і українців, стверджуючи, що завдяки «видатному і героїчному» минулому бандерівців, «народ любить і підтримує нас»[1887]. Бандерівці були для нього групою, здатною врятувати не тільки українців, а й всі неросійські народи радянського режиму: «Ми, бандерівці, боремося проти большевиків тому, що вони як щодо України, так і щодо всіх інших неросійських народів СРСР проводять політику жорстокого національного гноблення економічної експлуатації»[1888]. Полтава також засвідчував, що більшовики «спалюють живими українських патріотів», маючи на увазі бандерівців, або відправляють їх до Сибіру «за нашу любов до України» (іл. 177). Він перерахував кілька жахливих злочинів і заявив, що це більшовики вчинили їх проти українських патріотів[1889].

Висвітлюючи програму і політичну мету бандерівців, Полтава запевняв, що вони виступають «за побудову на українських етнографічних землях української незалежної національної держави». Разом з тим, він вважав, що «бандерівський революційний рух ні з фашизмом, ні з гітлеризмом не має нічого спільного» і що тільки «большевицькі вороги народу зв’язують нас з фашизмом»[1890]. Полтава також виклав інформацію про АБИ — організацію, яка разом з ОУН-УПА закликала інші народи СРСР до боротьби з радянською владою (іл. 200). Особливим чином він підкреслив, що в АБИ зрадіють, якщо до їхньої революційної боротьби приєднається і російський народ[1891].

Полтава заперечував, що націоналісти коїли злочини проти євреїв, поляків і тих цивільних осіб, єдиною провиною яких було те, що вони були комуністами або прихильниками радянського режиму (ОУН-УПА вбили понад 20 тис. таких громадян, серед яких були жінки і діти з сімей «комуністичних зрадників», іл. 246): «Проти совєтських народних мас ми не боремося… Ми знищуємо тільки керівних представників партії, мвб та мгб та всі ті вислужницькі продажні елементи, які активно виступають проти нашого руху і вороже відносяться до українського народу»[1892]. У своїй брошурі Полтава намагався створити націоналістичний образ ОУН-УПА, який би спростовував радянську пропаганду, але врешті-решт його версія виявилася не менш сумнівною, ніж радянська (іл. 198).

Після розгрому ОУН-УПА (у п’ятдесяті роки) образ націоналістів-революціонерів у Західній Україні залишався романтизованим, щоправда, це стосувалося, переважно родинного та неформального середовища. Легендарні перекази про героїв недавнього минулого передавали з вуст у вуста й з покоління в покоління, інколи через пісні, які батьки співали своїм дітям. У цих піснях лунали різноманітні, зокрема й казкові, історії про ОУН, УПА, Бандеру і Шухевича та інших українських повстанців, які героїчно билися проти радянських гнобителів і вмирали смертю мучеників за вільну Україну. «Моя мама співала мені українські повстанські пісні до колиски. І ми не були винятковою сім’єю. Тому культ Бандери і бандерівців у нас був дуже сильним, ще задовго до падіння комунізму», — розповідав відомий український історик Ярослав Грицак (1960 р. н.) в інтерв’ю 2013 р.[1893]

Романтизація та вшанування Бандери й ОУН-УПА були заборонені, тому будь-кого, хто робив це публічно, могли звинуватити в контрреволюційній пропаганді. Із часом фігура Провідника стала символом опору. Разом з цим тривав процес усунення з історії ОУН-УПА і біографії Бандери темних плям.

Певним чином на формування образу Бандери мали вплив і пропагандистські матеріали, які доставлялися в Україну з-за кордону, незва-жаючи на їхні обмежені наклади. Поміж таких матеріалів — радянське видання «З історії колективізації сільського господарства західних областей Української РСР: Збірник документів і матеріалів», яке 34 ОУН надрукували у своїй типографії «Цицерон». Під загальну палітурку цієї книги вони додали тексти Бандери зі збірки «Перспективи української революції». Наклад комбінованого видання переправили в радянську Україну та розповсюдили по бібліотечних фондах[1894].

Галан — радянський мученик і доблесний інтелектуал

Цікавою фігурою, контекстуально пов’язаною з радянською окупацією Західної України та міфом Бандери, був Ярослав Галан — культовий український радянський письменник (іл.233). Галан народився 1902р. у м. Динув (Dynyw)', у м. Перемишль він закінчив гімназію. 1924р. він приєднався до лав Комуністичної партії Західної України (КПЗУ), у 1923–1928 рр. навчався у Відні та Кракові, згодом працював учителем польської мови в українській гімназії Луцька, з якої незабаром його звільнили через комуністичну діяльність. Відтоді він почав працювати журналістом. У 1936–1937 рр. його неодноразово заарештовували, а його першу дружину, яка перебувала на навчанні в Харкові, розстріляли під час однієї зі сталінських чисток. Це, однак, не змінило ставлення Галана до СРСР і комунізму. Найважливіша фаза його кар’єри почалася ближче до кінця війни і стала в зеніті, коли він працював журналістом у газеті «Радянська Україна»: від цього видання Галана акредитували на Нюрнберзький процес[1895].

Галан написав низку статей, нарисів та оповідань, де засуджував український націоналізм і ГКЦ та підтримував дії радянської влади, що були пов’язані з окупацією Західної України і розв’язаним нею терором. Завдяки своєму таланту й ідеологічній спрямованості творів, Галан став, можливо, найзначнішим західноукраїнським письменником та інтелектуалом післявоєнного періоду. Його статті нерідко з’являлися спочатку в газетах, а потім виходили друком як брошури чи збірники[1896]. Галан був переконаним комуністом і вірив у СРСР та «цивілізаційну місію Москви», водночас він критикував деякі аспекти радянської політики, зокрема панівне становище російської мови і знищення культурних цінностей. Радянська влада вважала його людиною, якій «не можна довіряти наосліп»[1897].

24 жовтня 1949 р. Галана зарубали сокирою у його власній квартирі, коли він сидів за робочим столом (іл.236). Після вбивства Галана у Львові прокотилася хвиля репресій проти інтелігенції, яка зачепила і студентів — багатьох з них виключили із університетів[1898]. За словами агента МДБ Сташинського,