Читати книгу - "Життя Степана Бандери: тероризм, фашизм, геноцид, культ, Гжегож Россолінськи-Лібі"

Суд над Стахуром був типовим показовим процесом радянського зразка. Однотипні статті, які з’являлися у ті дні у пресі, ще раз продемонстрували ставлення радянської влади до українського націоналізму[1900]. За повідомленнями преси, суддя дійшов висновку, що вбивство було організовано «за вказівкою Ватикану». Стахуру наказали вбити радянського письменника, тому що Галан «виступив проти Ватикану, а на Нюрнберзькому процесі… зажадав екстрадиції Степана Бандери та суду над ним». Стахур також визнав, що він збирав секретну інформацію для «Степана Бандери, який передавав її англо-американській розвідці». Прокурор вимагав «тільки одне рішення, одне покарання — смерть на шибениці, [тому що] скажена собака повинна бути знищена»[1901].

Загибель від рук вбивці перетворила Галана на радянського мученика. Його ім’я стало ще популярнішим. Праці Галана перевидавали багато разів; з 1951р. було опубліковано кілька його біографій[1902]. Іменем Галана рясніли титули численних видань пропагандистських памфлетів, есе та віршів, які засуджували «українських буржуазних націоналістів»[1903]. У Львові, Києві, Харкові та інших містах його іменем назвали вулиці. Галан слугував прототипом образу радянського письменника Олександра Гармаша — головного героя х/ф «Про це забувати не можна» (іл.238), який вийшов на екрани 1954р.[1904] 1972р. у Львові Галану встановили пам’ятник (іл.234). 1973 р. вийшов у прокат ще один х/ф, присвячений «героїчному» життю Галана — «До останньої хвилини» (іл. 237)[1905].

У чотирикімнатній квартирі письменника (на вул. Гвардійська, 18) 24 жовтня 1960р. почав працювати музей[1906]. Експозиція музею знайомила відвідувачів з життям письменника, його творами, подробицями політичної діяльності — усім тим, що свідчило про його відданість ідеям комунізму. Поміж експонатів — автографи письменника, рукописи, картини, листи, ілюстрації до його публікацій, особисті речі та меблі. Кожну з чотирьох кімнат музею було присвячено певному періоду життя Галана. Відповідно до путівника, уся обстановка відповідала тому вигляду, який був в квартирі за життя Галана. Одним із найважливіших предметів експозиції був стіл Галана, за яким він сидів, коли його убив «агент Ватикану». На столі лежали газети «Правда» і «Львівська правда», а також рукопис його останньої роботи «Велич визволеної людини», на сторінках якої збереглися три плями крові Галана (згідно з музейним путівником, кров потрапила на рукопис відразу після удару сокирою)[1907].

В одній з кімнат музею експонати представили під гаслом «Письменник продовжує боротьбу». У музейній брошурі це прокоментували так: «Хоча Я. Галан загинув, але живе і діє його полум’яне художнє слово. Тільки на Україні твори Я. Галана видавалися 50 разів загальним тиражем понад два мільйони примірників. Популярністю вони користуються не тільки в Радянському Союзі, але й за його рубежем. Крім багато представлених видань, що вийшли у братніх республіках нашої Вітчизни, експонуються твори письменника німецькою, румунською, угорською, чеською та іншими мовами країн соціалістичного табору»[1908].

Радянські герої та пам’ятники жертвам ОУН-УПА

Усіх людей, які стали жертвами бойових або інших дій, спрямованих на боротьбу з політичними ворогами, радянська пропаганда, так само як ОУН і УПА, називала героями й мучениками. В одному з газетних дописів того часу журналіст Павло Животенко писав: «Маючи практику спалювання живих людей в німецьких таборах, бандерівці прив’язали старого лісника до дерева, настягали велику купу сухого гілля, запалили багаття, і нещасна жертва бандитських катів вмерла страшною смертю народного мученика»[1909]. Можливо, ця історія і була правдою, оскільки ОУН та УПА часто застосовували садистські методи вбивства людей, проте слід розрізняти, що реальні обставини і стилізований віктимізований наратив, який застосовували для опису таких подій, — не завжди тотожні. У дискурсі радянської пропаганди мучениками й героями вважали майже всіх солдатів Червоної армії, які загинули у боротьбі проти нацистської Німеччини та ОУН-УПА (так само як і енкаведистів, загиблих у боротьбі з націоналістичним підпіллям). Символізація пам’яті про їхню загибель була інструментом як легітимізації сталінської системи загалом, так і приєднання Західної України до СРСР зокрема.

Двома знаними особистостями, що стали радянськими героями й мучениками, були генерал Микола Ватутін (іл.269) та розвідник Микола Кузнецов (іл.268). Ватутін помер у київській лікарні за шість тижнів після того, як 28 лютого 1944р. його поранив партизан УПА. Кузнецова вбили партизани УПА 9 березня 1944р. Іменами Ватутіна і Кузнецова названі не тільки вулиці, школи, музеї і театри, а й два міста. Так, іменем Ватутіна 1946 р. назвали місто в Черкаській обл. (м. Ватутіне), а іменем Кузнецова -1973 р. в Рівненській обл. (м. Кузнецовськ; з 2016 року — м. Вараш, прим, видавця). Пам’ятник Ватутіну відкрили 1948р. в Києві; а пам’ятник Кузнецову — 1962р. уЛьвові[1910]

Майже в кожному західноукраїнському місті, райцентрі та селі, як і в інших частинах СРСР, встановили пам’ятники та меморіальні комплекси на честь полеглих солдатів Червоної армії. Частину з них зведено у великих містах, зокрема у Львові. Водночас варто зважити на те, що найбільша кількість радянських пам’ятників була пов’язана з ім’ям Леніна: цьому революціонеру спорудили монументи практично у кожному населеному пункті. Догляд за пам’ятниками воїнам Червоної армії та радянським діячам перебрали на себе органи влади. Біля таких пам’ятників регулярно організовували меморіальні заходи, насамперед у День Перемоги (9 травня). Однак членів ОУН і вояків УПА, які загинули від рук радянської влади, вшановувати забороняли, оскільки, згідно з радянською ідеологією, цих людей вважали бандитами й ворогами радянського народу[1911]. Подібним чином ставилися й до цивільних жертв, убитих НКВС, незалежно від того, чи перебували вони в лавах ОУН-УПА насправді, чи мали опосередковану або недоведену причетність. Радянська пропаганда всіх жертв радянського терору, незалежно від їхнього фактичного статусу, таврувала як бандерівців, фашистів, колаборантів, буржуазних націоналістів, капіталістів, куркулів (кулаков — рос.) — тобто як ворогів СРСР, а отже, й українського народу.

З початку п’ятдесятих років у Західній Україні (відповідно до наказу КПУ) почали зводити пам’ятники, які не тільки героїзували Червону армію і тим самим опосередковано засуджували ОУН-УПА, а й пам’ятники жертвам ОУН-УПА або тим, хто загинув у боротьбі з ними.

У березні 1957 р., коли наближалася 40-ва річниця Жовтневої революції, начальник відділу пропаганди Львівського обкому КПУ К. Крепкий доповів