Читати книгу - "Дюна"

Пол виповз через вхідний клапан і випростався на піску, проганяючи сон із м’язів. Східний небокрай уже зайнявся слабким зелено-перловим сяйвом. Намети його загону — маленькі фальшиві бархани — оточували його в пітьмі. Ліворуч Пол помітив рух — вартові. Він знав, що й вони помітили його.

Вони знали, з якою небезпекою зустрінеться він сьогодні. Кожен фримен зустрічався з нею. Варта дарувала йому останні миті самотності — щоб підготуватися.

«Це необхідно зробити сьогодні», — мовив Пол сам до себе.

Він подумав про владу, яку дала йому боротьба з погромами, — про старців, що посилали своїх синів до нього, аби навчитися чарівницькому бою, про дорослих, які вислуховували його на раді й виконували його плани, про юнаків, що поверталися, нагороджуючи його найвищою фрименською хвалою: «Твій план спрацював, Муад’Дібе».

Однак найслабший і найменший із фрименських воїнів міг зробити те, чого ніколи ще не робив він сам. І Пол знав: його авторитет слабне від того, що всі чудово знають про цю різницю між ними.

Він іще не осідлав творця.

Звісно, він бував разом з іншими в тренувальних поїздках і в рейдах, але власної подорожі ще не здійснив. І доки він не зробив цього, його світ обмежується вміннями інших. Жоден справжній фримен не міг цього допустити. І доки Пол самотужки не осідлав хробака, навіть великі південні землі, розташовані за якихось двадцять гупал від ергу, були недосяжними. Хіба що він накаже принести паланкін і їхатиме, як Превелебна Матір, хворі або поранені.

Пол пригадав внутрішню боротьбу з власною свідомістю минулої ночі. Він убачав у цьому дивну паралель — якщо він підкорить творця, його влада зміцніє; якщо він підкорить внутрішнє око, то здобуде новий рівень контролю над собою. Але над тим й іншим лежала затуманена місцина, Великий Неспокій, який обплів увесь світ.

Пола хвилювали різні способи, якими він осягав усесвіт — точність поєднувалася з неточністю. Він бачив усе в зародку. Але, щойно народившись і потрапивши під тиск реальності, «зараз» здобувало власне життя й виростало, маючи власні тонкі відмінності. Та лишалася жахлива мета. Лишалася расова свідомість. А над усім височів джигад — кривавий і дикий.

Чані приєдналася до нього біля намету, обхопивши себе за плечі. Вона нишком поглядала на Пола — як завжди, коли вивчала його настрій.

— Розкажи мені знову про води свого рідного світу, Усулю, — сказала вона.

Пол бачив, що вона намагається розважити його, звільнити його розум від напруги перед смертельним випробуванням. Світало, й він зауважив, що дехто з федайкінів уже складав намети.

— Розкажи мені краще про січ і про нашого сина, — мовив він. — Чи наш Лето й досі тероризує мою матір?

— Й Алію також, — відказала Чані. — Він швидко росте. Стане великою людиною.

— Як воно там, на півдні? — запитав він.

— Коли осідлаєш творця, сам побачиш, — сказала вона.

— Але спершу я хотів би все побачити твоїми очима.

— Там неймовірно самотньо, — відповіла Чані.

Він торкнувся до хустини нежоні, що вилізла з-під каптура дистикоста.

— Чому ти не хочеш говорити про січ?

— Я ж говорила. Січ — дуже самотнє місце без чоловіків. Це місце для роботи. Ми працюємо на фабриках і в гончарних майстернях. Потрібно виготовляти зброю, встромляти стовпи для передбачення погоди, збирати прянощі на хабарі. Потрібно засаджувати дюни, щоб на них закріплювалася й росла зелень. Необхідно ткати тканини й килими, заряджати паливні елементи, навчати дітей, аби плем’я ніколи не втратило силу.

— Невже на січі нема нічого приємного? — запитав він.

— Найприємніше — це діти. Ми дотримуємося обрядів. Маємо вдосталь їжі. Іноді одна з нас вирушає на північ, щоб побути зі своїм чоловіком. Життя має тривати.

— Чи прийняли вже люди мою сестру, Алію?

Чані повернулася до Пола у все яскравішому сяйві світанку й утупилася в нього поглядом.

— Коханий, обговорімо це іншим разом.

— Обговорімо це зараз.

— Ти маєш накопичувати енергію для випробування, — сказала вона.

Почувши в голосі Чані відчуженість, Пол збагнув, що натрапив на болюче місце.

— Невідомість також хвилює, — зауважив він.

Тоді вона кивнула й мовила:

— Досі наявне… нерозуміння дивності Алії. Жінки лякаються, бо дитина, ще майже немовля, говорить… про речі, які мають знати тільки дорослі. Вони не розуміють… природу змін у лоні, які зробили Алію… інакшою.

— Є проблеми? — запитав він, а сам подумав: «У мене були видіння про негаразди з Алією».

Чані поглянула на лінію небокраю.

— Гурт жінок заявився до Превелебної Матері, вимагаючи вигнати демона з її доньки. Вони процитували священне письмо: «Не залишай чарівницю жити між нами»[59].

— І що матір сказала їм на це?

— Вона пояснила їм закон і відправила зніяковілих жінок геть. Вона сказала: «Якщо Алія створює проблеми, то лише через неможливість передбачити те, що трапилося з нею й уникнути цього». Вона спробувала пояснити, яка зміна відбулася з Алією в її лоні. Але жінки розгнівалися, адже вона присоромила їх. І пішли геть, бурмочучи.

«З Алією завжди будуть проблеми», — подумав Пол.

Колючий порив піску торкнувся відкритих ділянок його обличчя, несучи із собою аромат премеланжевої маси.

— Ель-Саяль, піщаний дощ, який провіщає світанок, — мовив він.

У сірому світлі ранку Пол розглядав пустельний краєвид — безжальний пейзаж, де пісок був образом, що поглинав сам себе. Сухі блискавки пронизували темний куточок на півдні — знак того, що там били електричні заряди бурі. Гуркіт грому докотився набагато пізніше.

— Голос, що прикрашає землю, — сказала Чані.

Усе більше його людей виходило з наметів. Прийшли з-за скель вартові. Усе навколо відбувалося плавно, відповідно до древнього обряду, що не потребував наказів.

«Віддавай якомога менше наказів, — казав йому батько… колись… дуже давно. — Тільки-но ти віддаси наказ підлеглому, відтоді тобі завжди доведеться наказувати йому».

Водожрець загону почав ранкову молитву, додаючи в неї заклик до ритуалу ініціації піщаного вершника.

— Світ — це лише ілюзія, — співав чоловік, і голос його лунав над барханами. — Хто може відвернути Янгола Смерті? Як постановив Шай-Хулуд, так і має бути.

Пол слухав, збагнувши, що цими словами починається пісня смерті його федайкінів — саме це промовляли бійці-смертники, кидаючись у бій.

«Чи не зведуть тут іще одну кам’яну гробницю сьогодні, щоб позначити відхід іще однієї душі? Чи спинятимуться тут фримени в майбутньому, докладатимуть камені