Читати книгу - "Дюна"

Він знав: був і такий варіант серед імовірностей цього дня, які розходилися від його теперішньої позиції в часопросторі. Неточність видінь виснажувала його. Що більше він опирався жахливому призначенню й боровся проти приходу джигаду, то більший хаос уплітався в його пророцтва. Усе його майбутнє скидалося на бурхливу річку, яка мчала до провалля — жорстокого осердя, за яким лише туман і хмари.

— Стілґар наближається, — мовила Чані. — Коханий, тепер я маю стояти окремо. Відтепер я — Сайядіна, яка стежить за дотриманням обряду, щоб його правдиво записали в Хроніки. — Вона поглянула на нього, і на мить витримка зрадила її. Але жінка одразу ж опанувала себе. — Коли все мине, я сама приготую тобі сніданок, — вона відвернулася.

По піску до нього крокував Стілґар, здіймаючи маленькі хмарки пилу. Темні западини його очей сміливо й невідступно дивилися на Пола. Чорна борода над маскою дистикоста й зморшкуваті щоки здавалися каменем, обтесаним вітром.

Вождь ніс стяг Пола, який уже став легендарним — зелено-чорний прапор із водотрубкою в держаку. Пол із легкою гордістю подумав: «Що б я не зробив, це ввійде в легенду. Вони запам’ятають, як я прощався з Чані, як вітав Стілґара — кожен мій рух цього дня. Виживу чи загину, але це вже легенда. Я не повинен померти. Інакше лишиться тільки легенда й уже ніщо не спинить джигад».

Стілґар устромив держало в пісок біля Пола й опустив руки. Його сині на синьому очі лишалися спокійними та уважними. І Пол подумав, що його власні очі вже також набирали цієї барви, дарованої прянощами.

— Вони заборонили нам Хадж, — мовив Стілґар із ритуальною врочистістю.

Пол відповів, як його навчила Чані:

— Хто може заборонити фрименові йти чи їхати, куди він забажає?

— Я — наїб, — сказав Стілґар. — Мене ніколи не взяти живим. Я — опора триноги смерті, що знищить наших супостатів.

Тоді вони замовкли.

Пол глянув на інших фрименів, що стояли на піску за Стілґаром — вони завмерли на мить, подумки молячись. І тоді він подумав, що фрименам — людям, життя яких складається з убивств, чиї дні виповнюються гнівом і горем — не відомо нічого іншого, окрім мрії, якою Лієт-Кайнс поділився з ними незадовго до смерті.

— Де Господь, що провадив нас по пустині, повній ям?[60] — запитав Стілґар.

— Він завжди з нами, — проспівали фримени.

Стілґар виструнчився, підійшов до Пола й стишив голос:

— Тепер пам’ятай, що я тобі казав. Роби все просто й прямо — нічого не вигадуй. Наш народ об’їжджає хробаків у дванадцятирічному віці. Ти на шість років старший, та й не народився для такого життя. Тобі не потрібно нікого вражати своєю сміливістю. Ми й так знаємо, що ти хоробрий. Усе, що ти маєш зробити, — це покликати творця й осідлати його.

— Я запам’ятаю, — відповів Пол.

— Стеж за тим, що робиш. Я вчив тебе, тож не зганьби мене.

Стілґар витягнув із-під плаща пластмасовий прутик завдовжки з метр. З одного боку він був загостреним, а з другого — мав пружинну хлопавку.

— Я сам приготував тобі гупало. Воно гарне. Бери.

Беручи до рук гупало, Пол відчув м’яку гладкість пластику.

— Твої гаки в Шишаклі, — мовив Стілґар. — Він віддасть їх тобі, коли ти вийдеш на он той бархан. — Стілґар указав праворуч. — Поклич великого творця, Усулю. Покажи нам шлях.

Пол зауважив тон Стілґарового голосу — напівритуальний, напівстурбований, як у друга.

Тієї миті сонце вистрибнуло над небокрай. Небо набуло сріблясто-блакитної барви, попереджаючи: день буде надзвичайно спекотним і сухим навіть для Арракіса.

— Настав час твого гартування, — мовив Стілґар повністю ритуальним голосом. — Іди, Усулю, й осідлай творця, мандруй піском, як вождь людей.

Пол відсалютував своєму стягу, зауваживши, як зелено-чорне знамено непорушно звисло, коли світанковий вітер ущух. Юнак повернувся до вказаної Стілґаром дюни — брудно-рудого схилу зі змієподібним хребтом. Більша частина загону рухалася тепер у протилежному напрямку — до іншого бархана, що приховував їхній табір.

На Половому шляху стояла лишень одна закутана в плащ постать: Шишаклі, вождь загону федайкінів. Між каптуром і маскою виднілися тільки розкосі очі.

Коли Пол наблизився, Шишаклі дістав дві тонкі, схожі на батоги стріли. Стріли були завдовжки з півтора метра: на одному боці виблискувало покриття з пласталі, а другий був загостреним і шорстким — для надійного захвату?

Пол узяв обидва гаки лівицею, як і передбачав ритуал.

— Це мої гаки, — хрипким голосом мовив Шишаклі. — Вони ніколи не підводили.

Пол кивнув, помовчавши передбачений ритуалом час, а тоді минув чоловіка й рушив до схилу дюни. На гребені озирнувся на загін, розкиданий, наче сонм комах. Їхні плащі тріпотіли. Тепер юнак стояв зовсім сам на піщаному гребені. Попереду — лише плаский і нерухомий небокрай. Стілґар обрав гарну дюну, вищу за сусідні, що давало перевагу — ширше поле зору.

Нахилившись, юнак глибоко встромив гупало з навітряного боку — пісок тут злежався, тому найкраще передавав гупання. Тоді завагався, пригадуючи всі уроки, а також міркуючи про межу життя та смерті, перед якою нині опинився.

Щойно він зніме запобіжник, гупало загуркотить. По той бік піску величезний хробак — творець — почує його й прийде на поклик. Пол знав: зі схожими на батоги гаками-стрілами він зможе осідлати вигнуту спину творця. Доки гак відтягує кільчастий сегмент, пропускаючи колючий пісок до чутливіших, внутрішніх ділянок тіла, доти істота не втече назад у пустелю і навіть викрутиться так, щоб тримати відкриту ділянку далі від пустельної поверхні.

«Я — вершник піску», — сам до себе мовив Пол.

Він глянув на гаки в лівій руці, міркуючи, що має лишень пересувати ці гаки вздовж вигину гігантського тіла творця, щоб змусити його повертати й крутитися, спрямовуючи хробака відповідно до своїх бажань. Пол бачив, як це роблять. Йому допомагали керувати боком хробака під час тренувальних виїздів. На полоненому творцеві можна їздити, доки той не виснажиться і не зупиниться посеред пустелі. Тоді потрібно покликати свіжого хробака.

Пол знав: щойно він пройде це випробування, як отримає право здійснювати двадцятигупальні мандрівки в південні землі — щоб відпочити й відновитися — до січового заповідника й пальмових гаїв, де ховалися від погромів жінки й родини.

Юнак підняв голову й поглянув на південь, нагадавши собі, що дикий творець, прикликаний з ергу — невідома величина, але й новачок, який проходить випробування, — це ще одна невідома.

«Ти маєш ретельно оцінити хробака, що наближається до тебе, — пояснив Стілґар. — Ти маєш стояти достатньо близько, щоб осідлати його, коли він