Читати книгу - "Господиня"

Я знову спробувала підвестися. Хотілося наблизитись, побачити все на власні очі. Іянова рука стримала мене.

— Легше, — мовив він. — Навіть не пробуй підводитися.

— Допоможи мені,— благала я.

— Вандо?

До мене долинув голос Джеймі, а тоді я побачила і його самого — короткий чубчик розмаявся на вітрі, поки Джеймі біг до мене.

Пальці пробіглися краєм матраца піді мною. Як я потрапила сюди, невже я спала під зірками?

— Вони не зачекали, — мовив Джеймі до Іяна. — Скоро все закінчиться.

— Допоможіть мені підвестися, — попросила я.

Джеймі простягнув мені руку, але Іян заперечно похитав головою.

— Я сам.

Іян пропхав під мене руки, намагаючись уникати забитих місць. Відірвав мене від землі, й у голові одразу закрутилося, немов я на кораблі, який от-от перекинеться. Я застогнала.

— Що це Док зробив зі мною?

— Дав тобі залишки морфію, щоб ти не відчувала, як він оглядає рани. Все одно тобі слід було виспатися.

Я насупилася.

— Хіба ліки не знадобляться ще комусь?

— Ш-ш-ш, — мовив Іян, і вдалині почулися голоси.

Я повернула голову і знову побачила людей. Вони стояли біля низького темного заглиблення в скелі, видутого вітром під нестійкою на вигляд купою валунів. Ламаною шерегою люди обличчями стояли до цього заглиблення.

Я впізнала голос Труді.

— Волтер бачив у житті тільки білі смуги. Він би роздивився біле і в чорній дірі. Я сумуватиму за цим.

Темна фігура Труді ступила крок уперед — від руху гойднулася її чорна з сивиною коса — й кинула в темряву жменьку піску. Він із ледь чутним шелестом посипався вниз.

А тоді вона повернулася і стала поруч із чоловіком. Але Джефрі вже підійшов до чорного отвору.

— Тепер він зустріне свою Гледис. Там він буде щасливіший, — Джефрі кинув свою жменьку землі.

Іян підніс мене до правого краю шереги, і я роздивилася похмуру печеру. В землі темнів овал, навколо якого півколом стояло все населення печерного містечка.

Тут були всі — всі до одного.

Вперед виступив Кайл.

Я затремтіла, й Іян лагідно пригорнув мене.

Кайл навіть не дивився в наш бік. Я бачила його профіль: праве око запливло і майже не розплющувалося.

— Волтер помер людиною, — мовив Кайл. — Жоден із нас не сміє просити більшого, — з цими словами він кинув у яму жменьку землі.

А тоді приєднався до решти.

Джаред стояв поруч із ним. Він зробив кілька кроків і опинився біля Волтерової могили.

— Волтер був найдобрішою в світі людиною. Жоден із нас не зрівняється з ним, — і Джаред кинув свою жменьку.

Вперед вийшов Джеймі, і Джаред поплескав його по плечу, коли той проходив повз.

— Волтер був сміливий, — мовив Джеймі.— Він не боявся померти, він не боявся жити, а ще… він не боявся вірити… Він завжди вирішував сам, і вирішував правильно, — Джеймі кинув жменьку землі у могилу. Розвернувся й рушив назад, не відводячи від мене погляду.

— Твоя черга, — прошепотів він, порівнявшись зі мною.

Енді з лопатою в руках уже прямував до могили.

— Заждіть, — сказав Джеймі тихо, але в тиші голос його пролунав чітко. — Ванда та Іян іще не попрощалися.

Шерегою прокотилося невдоволене бурчання. У голові в мене все перемішалося.

— Давайте проявимо бодай крихту поваги, — мовив Джеб голосніше, ніж Джеймі. Для мене його слова прозвучали занадто гучно.

Моїм першим пориванням було махнути Енді, щоб він продовжував почате, й попросити Іяна забрати мене геть. Це ж людська жалоба, а не моя.

Але я також була в жалобі. До того ж мені було що сказати.

— Іяне, допоможи мені набрати жменьку піску.

Іян присів навпочіпки, і я згребла дрібні камінчики. Тоді він усадовив мене собі на коліно і теж набрав землі. Він випростався і доправив мене до краю могили.

Я не бачила дна могили. Вона зяяла чорною дірою попід навислою скелею і здавалася бездонною.

Іян заговорив перший:

— У Волтері поєдналося все найкраще і найдобріше, що може бути в людині,— мовив він і сипнув пісок у діру. Минуло кілька секунд, перш ніж я почула, як той зашурхотів об дно.

Іян поглянув на мене.

Зоряна ніч була абсолютно тиха. Навіть вітер стих. Я зашепотіла, певна, що мій шепіт почують усі:

— У вашому серці не було ненависті,— ледь чутно мовила я. — Самим своїм існуванням ви довели, що ми помилялися. Ми не мали жодного права забирати у вас ваш світ, Волтере. Я сподіваюся, що ваші казки правдиві. Сподіваюся, ви відшукаєте свою Гледис.

Камінці посипалися крізь пальці, а я чекала, поки вони з м’яким стукотом не впали на тіло Волтера, поховане в глибокій темній могилі.