Читати книгу - "Запороги. Роман перший. Петро Сагайдачний, Рогожа Віталій"

А хочеш проводити свою схизму, твоє місце в Дикому полі, серед дикунів запорожців, а не серед освіченого шляхетного панства, в славному місті Польської державі Львові!"

Сагайдачний згадав, як після цих слів, дика лють налила його тіло, і затуманила йому очі. Та він майже тихо відповів, на верескливий, майже жіночий голос єзуїта:

"Може пан ксьондз потребує продовження навчання в "дяківці", бо пан не відає історії рідного краю. Певно, нездалим учнем були, пане ваш-мосьцю? А коли не так, то пан ксьондз мусів би знати, що славне місто Львів з часу свого заснування князем Данилом Галицьким приналежало до нашої Держави, Київської Руси!"

"І де тепер ваша держава, голодранцю? Чи може та руїна, що зветься Києвом, порівнятися з Краковом чи Варшавою? Ха-ха!"

Цей сміх його, під злими, зневажливими очима над жовто-червоними, мов жарені млинці, вилицями, різав слух Сагайдачному. Ледь стримуючи себе від того, щоб одним порухом лівиці розтовкти і ці очиці, і млинці-вилиці, він сховав руку за поясом, і все тим же тихим, що ледь бринів голосом відказав:

"То правду пан каже, з великої Держави, яка була століттями стовпом величі Європи, татари зробили руїну. Та не було б Київської Руси, народ якої як один поліг в кривавій січі, де би була сьогодні Європа? Чи би сяяла сьогодні Річ Посполита, чи була б такою ж руїною як і Київська Русь? А може сьогодні польське панство, разом з гетьманом Жолкевським може боронити крулівство від Турецької Порти, без Війська Запорозького? Чи славний гетьман, славного польського лицарства, вправно веде війну лише з жінками і дітьми, маючи армату? А може пан скаже, чи коли було таке, щоби славне польське лицарство, після спільної перемоги над ворогом, не обдурило запорожців? Цих схизматиків, які спільно з жовнірством лишаються життя за ради спільної Отчизни!"

Петро не пам'ятає, що відповів йому єзуїт. Та яке то мало значення! Щоб не сказав, для нього українець завше бидло, схизматик, поза все щоб він для Польщі не зробив.

Знову згадалися перші козацькі війни. І розпочалися вони з форпосту православ'я того часу, міста Острога. Сотник князя Острозького Северин Наливайко почав збирати "охочих" людей для оружного захисту православних громад і храмів, що плюндрувались єзуїтами. Охочі люди відгукнулися з Київського, Подільського, Руського, Волинського та Брацлавського воєводств, і досить скоро, сотня Северина Наливайка виросла до чотиритисячного полку. Приводом до виступу став напад татарської орди Казі-Гирея влітку 1594 року на полуденні землі Речі Посполитої. Вони пройшовши молдавські і буковинські землі, не зустрівши протидії польських коронних військ, напали на прикарпатські міста і села. Такого спустошення тут ще від татар не знали.

Загін Наливайка, з метою забезпечення війська зброєю та військовими припасами, здійснив цілий ряд нападів на вотчини польської шляхти. Він також знищував їхні грамоти на право володіння руськими землями. Озброївши загін, Наливайко подався навздогін татарам через Брацлавщину і вступив до Молдавії союзниці татар. В підсумку, похід завершився захопленням найбільшого молдавського міста на придністров'ї, Тягина. Тими діями військо Наливайка стало єдиним, хто вступив в бій з татарами і захистив християнські землі.

Повернення Наливайківців з Молдавії, вимоги до польської шляхти про визнання козацького устрою і утримання війська, змусило шляхту втікати до Львова і Кракова. Вже восени того ж року, військо Наливайка об'єдналося з реєстровими козаками на чолі з Яном Оришовським, та запорожцями Григорія Лободи. Вони здійснили новий успішний похід на Молдавію. Після чого об'єднане військо пройшло переможним походом землями східного і західного Поділля, Київщини і Волині. Завершився похід взяттям міст Литовського князівства Слуцька, Бобруйська і Могильова.

Сагайдачний разом з усіма студентами академії радів перемогам об'єднаних військ Наливайка, які отримували перемогу за перемогою. Він добре знав Северина Наливайка, який був рідним братом Дем'яна, його старшого товариша і викладача в академії. А коли об'єднане військо повернулося на Волинь, і гетьман низових козаків Григорій Лобода знаходився в містечку Степані, неподалік Острога, Сагайдачний познайомився з ним та його молодим джурою Степаном. Пізніше він зустрів Степана в Києві, і той ходив з ним у морські походи.

При згадці про Степана, у Сагайдачного болісно стислося серце. Він був один з тих небагатьох, хто лишився після кривавої січі, яку влаштував коронний гетьман війська польського Жолкевський запорозьким козакам, давши попередньо слово не вбивати тих хто складе зброю. Польське військо знищили майже всіх, разом з пораненими козаками, жінками і дітьми, котрих в козацькому таборі була майже половина. Степан лишився живим, бо Лобода перед стратою просив вивести з табору його дворічного сина…

От ще коли "братчикам" треба було об'єднати народ на боротьбу за створення держави. Православна віра батьків, та військова сила низових козаків, підтримка населення, що було розпорошено по всій південній та західній частині бувшої Київської Держави дало б можливість відродить Київську Русь. Хай і без Москви, Володимира і Новгорода. Вони ще до монголо-татар фактично відділились від Київської Русі.

О, цей розлад серед князів, що боролися за звання Великого князя Київського, ця постійна ворожнеча коли один рідний брат, вів військо проти другого. Так їм того було мало. Вони ще кликали в поміч степовиків. То ногайців, то печенігів, то інших степовиків. Які потім грабували, руйнували руські міста на біду народу Руському, на втіху ворогам Київської Русі!

Довоювалися князі… Так довоювалися між собою, що не було кому ставити об'єднане військо проти монголів. Добре сказано: коли Бог хоче "покарати" забирає розум. Так, не було розуму на той час в князів, що володарювали в Русі Київській! В Києві, що-півроку, мінялись Великі князі. Аж от Володимирський князь став себе величати Великим. А Новгороду не було діла до них. Новгород вів "прю" з лівонськими рицарями. Так і вийшло. Та що згадувати душу ятрити!

Саме після того диспуту з єзуїтами коли обговорювали твір Сагайдачного "Пояснення про Унію" та після різанини війська Наливайка, разом з обозом в якому знаходились тисячі жінок і дітей Сагайдачний зрозумів, що не дискутувати треба, а з шаблею в руці виборювати Державу, а для цього необхідне військо. Польський король ніколи не дозволить створити навіть автономію не те щоб відновити державу. Приклад Литовського князя Ягайла показав, що навіть покликавши князя на свій королівський престол, Польська шляхта не стала під Литовські прапори, а фактично приєднала до своєї держави, до католицького королівства Польського, велику православну Литовсько-Руську Державу яка протягнулась від Вісли до самого Дніпра.

А от тепер майже всю покатоличила. А руська шляхта, щоб не втрачати привілеї, зневажливо, як старий "жупан", кинула чотирьохсотлітню Віру батьків і полізла до королівського корита. Хоч в п'ятому ряді від нього, але шляхта!

Правду сказати така собі шляхта. Кращі маєтності від Волині до Дикого поля отримала польська шляхта. І по всій землі Київської Русі побудувала свої замки та латинські костьоли. А вони, "мудрі" братчики, в диспутах з єзуїтами розпинаються, благаючи про справедливість, уповаючи на Бога, та призиваючи на допомогу Ісуса Христа і Матір Божу. Як на жаль, слабких і кволих навіть Мати Божа не захистить. Як там московіти кажуть "На Бога надійся, а сам не плошай!". А ми говоримо: " вся надія на Бога!", повторюючи хитрих і підлих єзуїтів, які для нас придумали : "Все в руці Божій!". Маючи на увазі не божу руку, а католицьку.

Ото як говоримо так і діємо. Замість того щоб взяти шаблю в руки, благосне молимося. Воно наче й вірно, хтось повинен віру в народ нести і вчити слова Божого. Та й з чого починати будівництво військової сили, де взяти Олександра Македонського? І то сказати, де Львів, а де Січ Запорозька. Деколи навіть здається, що то все лише легенди про звитяги запорозьких легенів. І Северин Наливайко разом з Григорієм Лободою майнули наче марево і зникли назавжди. Навіть і пам'яті не лишилось. Та ні ж бо!

Той диспут назавжди запам'ятався Сагайдачному. Саме тоді він вперше зрозумів, що словом справі не зарадиш! Сагайдачний перечитав все, що було в Острозькій бібліотеці про війни Олександра Македонського, війни стародавнього Риму, літописи про походи Київських князів, наче підсвідомо готував себе до майбутніх звитяг за створення Держави.

Може тоді ще й не було якогось гідного плану, але прийшло єдино правильне рішення, їхати до Києва. Так чи інакше Київ самою своєю історичною сутністю ставав центром окраїнних земель і тут повинна сформуватись нова Держава, хоч Трахтемирів і вважався столицею або резиденцією реєстрових козаків, де зберігалися козацькі клейноди, однак Київ, і зруйнований та занедбаний, притягував своїми святинями. В Києві була Софія Київська, Михайлівський золотоверхий, Десятинна церква, Києво-Печерська лавра.

Не потрібно великої мудрості, щоб зрозуміти, що тільки Київ може стати серцем нової Держави, в якій народ, що проживає спокон віків на цій території, має віддавна спільну мову та прийняту прадідами Віру православну. Ба, більше того, є військо здатне все це захистити! Чого ж не вистачає? Не вистачає героя, який повинен покласти життя на створення Держави…

Тобто цей народ продовжує народжувати велетнів духу, здатних відмовитись від власного благополуччя і покласти себе в горнило все спалюючого вогню, готових віддати життя за народ, за віру батьків, за можливість говорити мовою материнською, за власну Державу. Але чогось їм не вистачає.

Сагайдачний добре пам'ятав дев'яносто шостий рік, те відчуття єднання, що підносило, мов на крилах, спудеїв Острозької академії. І, напевне, не лише їх, а й жителів усіх міст і сіл, що пам'ятали нащадками якого народу, якої Держави вони є! В усіх на вустах були прізвища героїв: Григорія Лободи і Северина Наливайка. Це вони з розрізненої маси козацьких зайд і п'яниць, що жили грабіжницькими набігами на татар та польських шляхтичів з єдиною ціллю пограбувати заради наживи, пропити награбоване або в кращому випадку зібрати гріш на невеличкий хутірець, щоби в ньому проживати на старості, створили перше грізне Запорозьке Військо.