Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан"

На подвір'ї старости цілком очікувано було темно, і тільки вогник люльки теплів на призьбі під вікном. Не спалося Глібу Мирославовичу.

— Хазяїне, на гостей не чекаєш? — Стукнув задля пристойності в хвіртку Борей.

— По ночах добрі люди сплять і по чужих подвір'ях не швендяють, — пролунав у відповідь буркотливий голос. — Чого приперлися? Мало ще наколобродили?

— А ми з добрими звістками… — трохи понизивши тон, продовжив Борей. — Увійдемо, чи що? Не кричати ж на все село.

— З добрими вони... — бурчання в голосі господаря не поменшало. — Заходьте, коли вже прийшли.

Борей відчинив хвіртку, і ми рушили на вогник.

— Ну, чого треба? — староста ніяк не хотів міняти гнів на милість. — Викладайте та провалюйте.

— Не кип'ятись, Глібе Мирославовичу, — примирливо промовив Борей. — Не годиться так сватів вітати…

— Що?! — аж на ноги схопився староста. — Насміхатися надумав?! Та я тебе зараз… Не подивлюся, що витязь!

— Гарячий який, — Борей перехопив уже занесену для удару руку. — Слова спокійно сказати не даси. Не жартую я… Степан і справді хоче одружитися з твоєю донькою. Запала йому в око Зориця. Одразу, як лиш побачив… І так буває… — наче вибачливо розвів руками.

— Саме так… — я вирішив, що настав час уже щось сказати. — Кожне слово правда. Звісно, якби не ця прикра пригода, то я б аж так не квапився. Позалицявся б ще якийсь час. Придивився, себе показав… Але, раз доля так усе закрутила… То так тому й бути. Віддайте дівку за мене. Якщо не проти.

Староста буквально остовпів. А потім важко опустився на призьбу.

— Не жартуєте, значить… — промовив трохи згодом, після пари добрих затяжок, аж зашкварчало в чубуку.

— Які ж тут жарти, коли кохання чоловіка покусало? Сам знаєш, то така напасть, що гірше сказу… — докірливо промовив Борей. — Ти як? Не проти віддати дочку за невідомо кого? Приблуду без роду та племені?

— Гей, гей, легше! — обурився я.

— А що не так? — знову розвів руками Борей. — Прийшов казна-звідки. Хто такий — невідомо. Все, що ми про тебе знаємо, — з твоїх слів почули. Тож вибачай, хлопче. Дуже може бути, що людина ти гідна. Воїн, знов-таки, добрий — грабицю самотужки здолав. А може, й навпаки. Тать якийсь... Накоїв діл там у себе... на морі, та й дременув світ за очі. От сам скажи, поклавши руку на серце… Хіба я щось не так говорю?

— Маєш рацію, — довелося погодитися мені. — Усе так. Ну, і як мені довести, що ти помиляєшся?

— Та ніяк, — замість Борея відповів староста. — Поживемо, побачимо. А що дочку від ганьби захистити вирішив, за те низький уклін.

— От ще заслугу знайшли. Дівчина гарна, справна… Це мені радіти треба, що таку дружину отримаю. Ось тільки, як вона сама це сприйме? Погодиться?

— Та хто ж її, питатиме? — майже слово в слово повторив за Бореєм майбутній тесть. — Піде, як мила. І не пискне. А як щось не так, то у мене рука важка.

— Не прийнято в мене на батьківщині дівок силоміць видавати заміж, — не погодився я. — Треба спершу наречену спитати. Це ж на все життя, а не на вечорниці сходити.

— Сходила вже, — пробурчав Гліб Мирославович. Потім запитав: — Це де ж такі дивні місця є? Щоб у дівки згоди питати? А батько в неї навіщо? Мабуть, більше розуму має?

Відповісти я не встиг. Пролунав швидкий тупіт, і біля хвіртки виникла голова якогось хлопця.

— Пане старосте, — промовив він, трохи відсапавшись. — Кінний загін до нас скаче.

— Звідки знаєш? — підвівся на ноги Гліб Мирославович.

— То глухий я чи що? — навіть образився хлопець. — Тупіт копит за багато верст чути. Тим більше, що вони вздовж річки йдуть. Та й дядько Кіндратій теж чув. Він мене й послав.

— Якщо здалеку чути, то чи загін великий, або важка кіннота…

— Думаєш, інквізитори завітали? — злегка зблід Борей.

— Побачимо… — знизав плечима староста. — Звичайно, краще б княжич… Все ж спокійніше. Ну, та нічого не вдієш, може пронесе. Останки грабиці ми в гною закопали, жоден нюхач не вчує. Ті, хто бачив, не дурніші за нас, заради своїх сімей навіть під тортурами мовчатимуть... А в усьому іншому ми перед Святим Престолом чисті.

Помовчав трохи, щось обмірковуючи, потім промовив твердим голосом людини, що звикла віддавати розпорядження.

— Борей, ти зі мною. Ходімо, все ж подивимося, хто там до нас посеред ночі завітав. А ти, Степане, сиди тут. Повернуся — закінчимо розмову.

— Добре…

Мені, власне, було без різниці, де час гаяти. Втома несподівано наринула так стрімко, що я ледве зібрався з силами, щоб дотягтися до призьби і сісти на неї, а не лягти просто посеред двору. Усі м'язи буквально стогнали, як після тренування на витривалість… Коли вправу робиш уже виключно на морально-вольових.

Тренер любив поганяти нас для розминки навколо парку, де стояв спорткомплекс. На коло виходило не так і багато, кілометрів чотири з хвостиком. Але вся фішка полягала в тому, що заключний етап дистанції йшов під гірку. Тобто, коли ти вже виклався, треба було зібратися і подолати найважчу ділянку. Витримували не всі… Особливо новачки.