Книги Українською Мовою » 💙 Бойове фентезі » Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан 📚 - Українською

Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Витязь у ведмежій шкурі - 4" автора Кулик Степан. Жанр книги: 💙 Бойове фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 13 14 15 ... 74
Перейти на сторінку:

М-да… Новачки. А я хто? У сенсі, у цьому світі.

Це один портал назад я був грізний лицар, власник замку. Готувався взяти участь у майбутній Грюнвальдській битві і накрутити там гарненько хвіст тевтонцям. А зараз я невідомо де і бог його знає, в якому часі. А про гранд політик взагалі мовчу.

Невдалий якийсь початок. Не встиг навіть озирнутися до ладу, а вже влип у неприємності і майже одружився.

Хоча якщо вдуматися, що в цьому настільки страшного? У минулому світі за мною по п'ятах чернець тягався, а тут естафету перейме дівчина. Що, до речі, набагато приємніше і для здоров'я корисніше. І… моральний стан не псує. До того ж, дівчисько і справді доволі симпатичне. Не писана красуня, але цілком-цілком пригожа. Так що нічого носом крутити.

За роздумами, не помітив, як задрімав. Прокинувся від того, що на плече лягла важка рука.

Смикнувся спросоння, але відразу розслабився: впізнав старосту.

— Ти як? Що кажу розумієш уже чи спиш ще? — спитав співчутливо.

— Та не особливо… — не став я лукавити. — Немов туман у голові. Як із добрячого перепою.

— Це нормально. Деякі, після важкої сутички, і наступного дня прийти до тями не можуть. Тут соромиться нічого. Справа життєва... І поправна. Зорице! — гаркнув так, що я аж здригнувся. — Ану, піднеси гостю кваску медового!

Дівчина, немов у батька за спиною стояла, так швидко з'явилася поряд із великим берестяним кубком у руці.

— Дякую…

Пити й справді хотілося неймовірно. Жадібно сьорбнув і закашлявся від бульбашок, що шибнули в ніс.

— Уфф! Щипається!

— Отож бо… — прогудів Гліб Мирославович. — Мозки вмить прополоще. І сон, як рукою зніме. А тобі, хлопче, зараз не до сну.

— З чого б це? — здивувався я, дивлячись на небо. Судячи з яскравості зірок, до ранку ще далеко. — Саме час поспати.

— Тільки не вам двом…

— Не зрозумів?

— Іти тобі треба, Степане. Геть забиратися. І чим пошвидше…

— Знову не зрозумів?

— Кінний загін, що під'їхав, — це зірка інквізиторів. Кажуть, десь неподалік наших Комишин спостерігачі сплеск засікли. А це означає, що знову якесь створіння з Іномир’я пролізло. Сьогодні вони на тому березі заночують, а зранку пошук почнуть.

— Ну, а я тут із якого боку?

— Може, й ні з якого… — знизав плечима староста. — А може, інакше. Але краще тобі, хлопче, не ризикувати. З ними шукач, його навколо пальця не обведеш.

— Стривай, Глібе Мирославовичу, — я остаточно прокинувся. — Ти натякаєш, що я і є та сама потвора з Іномир'я? Тоді, тим паче, нічого не розумію? Навіщо тобі мене рятувати?

— Бачиш, Степане… — потер підборіддя староста. — По-перше, — звідти не лише потвори до нас прибувають. Трапляється, що й люди. Такі самі, як і ми, і... і не такі. Різні. Одні з добром приходять, інші смуту сіють. І від цих других великі біди траплялися. Тому вже півстоліття як Собор і княжа Рада ухвалили знищувати всіх чужинців, без розбору. Як сказав тоді архієпископ Титр, краще вбити десятьох невинних, ніж впустити в світ хоч одне породження пекла.

— І?

— Не згоден я з ним… — понизив голос староста. — Це все одно як вирізати всю отару, через підозру, що одна вівця запаршивіла.

— Гарне порівняння, — не стримав я посмішки, хоча справа, зважаючи на все, зовсім не жартівливим боком поверталася.

— Ага, — кивнув той. — Баран… або офірне ягня — вибирай до смаку… Можеш Борею голову морочити розповідями про місто на березі моря. А я давно живу, побачив дещо на князівській службі, і точно знаю — не буває в тих краях людей з такою молочно-білою шкірою. Смагляві всі від сонця. І волоссям набагато темніші.

— Гаразд… Маєш рацію, старосто. Я й справді з іншого світу. Але, повір, я не чудовисько, звичайна людина. І нікому зла не бажаю.

— Звичайна… — гмикнув Гліб Мирославович. — Звичайна грабицю голими руками на шматки порвати не здатна. Але… — підняв руку, випереджаючи мою відповідь, — воно й на краще. Значить у вас буде більше шансів вижити.

— У нас? — перепитав я.

— А ти що, від своїх слів уже відмовляєшся? Роздумав свататися?

— Ні… — хитнув головою. — Але…

— Дивуєшся, чому я не боюся тобі віддати дочку? — знову перебив староста. — На те є кілька причин. По-перше, — зганьбленій дівчині залишитися в селі гірше, ніж невідомість. А по-друге, — як я вже казав, живу давно. Навчився людей бачити та розуміти. Не знаю, хто ти і звідки, але в тому, що Зорицю й сам не скривдиш, і іншим не дозволиш, певен. Тож благословення моє з вами. А тепер годі розмов — йдіть. Зориця на найближчі п'ять верст околиці знає, проведе навіть уночі. Ну, а далі як Сестри захочуть. Ідіть на схід. Інквізитори звідти прискакали, тож у тому напрямку найпізніше шукатимуть.

— Так зібратися ж треба… — невпевнено почав я.

— Донька вже все, що треба взяла, — староста кивнув у бік дівчини, що стояла неподалік і тримала в руках хоч і невелику, але добряче напхану торбу. — А в тебе нічого не було. От і не гайте часу, йдіть… і… і… та що там, махнув рукою, — живіть довго і будьте щасливі.

1 ... 13 14 15 ... 74
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан"