Читати книгу - "Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Христофоре Колумбе! О Ньютоне і Копернику! Відкривачу нових істин! Що за одкровення, що за спостережливість! Шановний радник помітив, що люди погані? А якими ж вони мають бути? Ти б хотів змінити їх, maestro, на ангельські хори? Це вимагало б певних зусиль. Їх слід було б зробити стерильними, звільнити від усього цього, що складає зміст життя. Ти хірург, ти виконуєш три ампутації: ампутацію кишені, ампутацію шлунків, ну й так далі. Тоді вони стануть як ягнята. Погані люди… Немає інших. Вони – або жирна худоба, що стереже свою здобич і пережовує власне сало, або розлючені собаки, що стрибають до горла. Інших немає.
Омела встав і, стукаючи кулаком по столу, повторюв у раптовому спалаху люті:
– Немає, немає, немає!..
– Я не поділяю твого песимізму, друже, – спокійно сказав Вільчур. – Я сам знаю інших…
– На Марсі? На Місяці?.. На якій планеті?! – заволав Омела.
– На нашій. На Землі.
– То так? – глумливо засміявся Омела і, раптом заспокоївшись, запитав примирливим тоном: – Чи може шановний пан дати мені адресу, будь ласка?
Вільчур підпер підборіддя рукою.
– Багато таких адрес я міг би назвати, друже. Є багато хороших людей.
– У такому разі, ах, як же добре вони ховаються… Ну, твоє здоров’я, святий Франциску. Твоє здоров’я.
Омела одним махом прехилив свою чарку, пальцем підняв шматочок лосося з полумиска, проковтнув і махнув рукою:
– Reverendissime[30], я знаю лише одну адресу: твою. Іншої дати не можу, бо не маю постійного місця проживання. Скеровую зацікавлених: Établissement Дрожджик. Poste restante[31].
– Це неправда, – сказав Вільчур. – Їх багато. Тільки, бачиш, їх важко розпізнати. Вони менш активні, ніж погані. Вони не привертають до себе уваги. Вони зайняті своєю мирною працею, їх влаштовуює простий шматок хліба, і ті, інші, борються за існування per fas et nefas[32].
– Ет, – перервав Омела. – Ось такий робиш поділ, my dear[33], згода. Але в такому разі візьми до уваги, що ці активні просто харчуються тими. Ті, хто не бореться за існування, просто виконують роль паші. Травичка росте, росте, а коли виросте на славу Божу, прийде який сучий син, зжере її, і немає трави. Ха-ха! А ти коли-небудь замислювався про те, що таке місто? Місто – винахід сатани, а село – трава. Міста пожирають села. Що більше вони їдять, тим захланнішими стають. L’appetit vient en mangeant[34]. Ці чудовиська розростаються, задихаються у лихоманці пожирання і купаються у власних екскрементах, бо не можуть усе перетравити… Міста…
Він знову налив чарку і продовжив:
– Ненавиджу місто, але воно приваблює мене жахами свого огидного процесу травлення. Я перебуваю в його кишках. І якщо я не задихаюся, то тільки тому, що я сам його продукт. Отакі-от справи!
Омела підвівся, прийняв позу Наполеона. Його розкуйовджене спітніле волосся, неголене й брудне обличчя, його склоподібні п’яні очі, обірваний одяг – усе складало потворне й загрозливе ціле.
– Ось chef-d’oeuvre[35], – заговорив театральним тоном Омела. – Ось шедевр міста, оце цвіт нашої цивілізації, це квінтесенція прогресу!..
Вільчур здригнувся. Справді, в словах свого дивного гостя він відчував якусь правду, дійсно трагікомічна постать Омели якимось чином асоціювалася з тим, що він говорив.
Професор підвівся і підійшов до вікна.
«Місто, – думав він, – місто хтивих звірів…»
Вулиця була порожня. Звідкись здалеку долинали якісь стійкі звуки. Минув деякий час, перш ніж він їх розпізнав: дзвони.
Дзвонили до Різдвяної всеношної…
Розділ V
Повернувшись від друзів, Люція знайшла у своїй кімнаті великий букет троянд. Вона захоплювалася квітами, але ці стали неприємною несподіванкою для неї. Звичайно, вона не сумнівалася, що прислав їх Кольський, хоча картки серед квітів не було.
«Навіщо він це робить, навіщо?» – з сумом подумала вона.
У такому анонімному способі передачі квітів було щось студентське і разом з тим щось міщанське. Стільки разів давала йому зрозуміти, що він не може розраховувати ні на що, окрім спимпатії і дружби з її боку. Вона щиро любила його, поважала його доброчесність і характер, але він був для неї лише колегою.
Скільки разів траплялося так, що вони сам на сам залишалися у кабінеті і не мали термінової роботи, Кольський завжди намагався спрямувати розмову на суто особисте. І їй коштувало чималих зусиль і дипломатичного такту, щоб запобігти цьому. Люція не хотіла йому нашкодити. Він же, схоже, не розумів мотивів, якими вона керувалась, або не відчував у її поведінці того, що не міг розраховувати на її почуття, але він постійно повертався до своєї теми.
Власне, їй не було чим йому докоряти Кольському. Можливо, лише тим, що його повністю поглинула кар’єра, що він постійно працював, навчався, удосконалювався, намагався заробити більше і краще, просто він не міг зрозуміти її поведінку. Бо, не далі, як кілька днів тому, вони майже посварилися через це.
– Я не розумію вашого ставлення до свого майбутнього, – сказав він. – Ви витрачаєте час на практику, яка не тільки не приносить вам ані гроша доходу, але й не просуває вас у здобуванні досвіду чи медичних знань.
– Тому що ви егоїст, – байдуже зауважила Люція.
Він щиро обурився:
– Я взагалі не егоїст, тільки вважаю, що для того щоб роздавати, треба спочатку мати. Що ж, коли я справді буду лікарем у повному значенні цього слова, коли матиму гарну практику, яка дозволить мені та моїй майбутній родині процвітати, я запевняю вас, панно Люціє, що так само, як і ви сьогодні, буду опікуватись дитячими сиротинцями чи притулками для старих. Професор Вільчур, якого ви поставили так високо, запевняю вас, і я знаю це поза всяким сумнівом, на початку своєї кар’єри не хворів надмірною філантропією, тільки працював над собою і для себе.
Люція знизала плечима.
– Йдеться не про благодійність. Ви мене зовсім не розумієте. Я доглядаю за бідними не через філантропію.
– Ну, це не має значення. Можемо назвати це, якщо вам так зручно, почуттям соціальної відповідальності.
– Зовсім ні, пане Яне. Не може бути мови про обов’язок там, де є задоволення. Я це роблю для себе. Мені подобається те, що я можу бути придатна, що я справді потрібна тим людям, які не можуть дозволити собі лікаря, кращого лікаря.
– Згода. Я приймаю це з одним застереженням: спочатку потрібно стати тим кращим лікарем, більше часу присвятити вивченню клінічних хвороб, а не якихось там стандартних захворювань, які вас нічого не навчать.
Люція просто подивилась йому в очі.
– Скажіть мені, чи такі гірші лікарі, власне як я, не будуть тій бідноті потрібні?
Це роздратувало Кольського:
– Авжеж, але навіщо вам займатися цим, грузнучи в ньому за рахунок своїх здібностей та можливостей на майбутнє!
– О, бачите: егоїзм. Мої здібності, мої можливості. Але ви не берете до уваги те, що я, можливо, просто не шукаю інших можливостей, що, можливо, я знаходжу найбільше задоволення в цьому, а не в іншому використанні своїх здібностей. Який же ви смішний у тій своїй сліпоті. Вам здається, що всі люди повинні мати такі ж смаки
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович», після закриття браузера.
