Читати книгу - "Право на щастя, Ірен Вастро"

-Доброго ранку. Що сталося мамо, як тато?- питаю я.

-Доню, криза минула. Але  він нічого не памятає. Він забув все що було ці два роки.- каже мама витираючи сльози.

-Ой, мамо, я впевнена багато українців хотіли б забути  два роки їх життя. Не бачити, не відчувати, не переживати цю кляту війну.- кажу я.

-Доню, я незнаю, як сказати батьку, чому ми зараз живемо в цьому місті, чому не вдома і де наш син.- каже мама.

-Ми змушені йому сказати. Задля його безпеки. Адже рано чи пізно йому доведеться йти в укриття. А потім і обережно сказати за брата.- кажу я.

-Це все дуже складно.- каже мама.

-Нічого, ми прорвемося. Все буде добре.- кажу я.- Коли ми зможемо забрати тата додому?-питаю я.

-Через тиждень.- каже мама.

-Це ж добре. А зараз їдь додому відпочинь, а я побуду з татом.- кажу я.

-Добре. Я ненадовго. Прийму душ, трохи посплю і ввечері назад. Тобі теж треба відпочити. Тобі завтра на роботу.- каже мама.

-Добре, мама. Все йди.- кажу я і прямую в палату до тата.

-Привіт.- вітаюся я.

-Привіт доню. А що це гуде, аж голова розколюється?- питає батько.

-Це шахеди летять.- кажу я.

-Що летить?- питає.

-Зараз я тобі все розкажу.- кажу я і присівши поряд розповідаю коротко події цих 2 років.

-Жах. У 21 столітті війна? І з ким? З сусідами?- гарячково каже батько.

-Якось так.- кажу я.

-А де Данило?- питає хмурячись.

-Він на війні, тату. Захищає нашу країну від ворога.- кажу з гордістю.

-Це добре. Я радий, що виховав такого сина: не боягуза, а справжнього козака.- каже батько.

-А ти?Як справи на навчанні?- питає.

-Нормально. Працюємо онлайн, плюс робота.- кажу я.

-А ким ти працюєш?- цікавиться тато.

-Офіціанткою.- кажу я.

-Ясно. Нічого, скоро повернемося додому і все буде добре. Я швидко все згадаю.- каже тато.

-Тату, нажаль ми поки змушені жити в цьому місті.- кажу я.

-Чому?- питає здивовано.

-Давай на це питання я відповім тобі пізніше.- кажу я.

-Гаразд. А то в мене й так голова розколюватися почала від цих усіх новин, що ти мені сказала.- каже батько.

-Відпочивай.- кажу я  і починаю гортати новини в телефоні, доки тато спить.

****

-Мамо, ти впевнена, що вораєшся ці два дні без мене?- питаю збираючись на весілля з Русланом Дмитровичом.

-Впевнена. Їдь розвійся. Батьку вже краще. Все буде добре.- каже мама всміхаючись.

-Тоді бувай.- кажу я вдягаючись.

-Яка ж ти в мене красуня! Руслан Дмитрович зійде з розуму дивлячись на тебе.- каже мама підморгуючи мені.

-Мамо! Я просто допомагаю йому, він теж не раз мене виручав.- кажу я.

-Добре, добре.- каже мама, ніби погоджуючись зі мною.

Виходжу з під’їзду де мене чекає авто мого боса. Він і справді дуже багато останнім часом зробив для мене та моєї родини. Я за це йому дуже вдячна.

Дверцята авто відчиняються та мене розглядають з ніг до голови.

-Дуже гарно виглядаєш! Справжня красуня в цій рожевій сукні.- каже бос відкриваючи мені двері.

-Дякую. Ви теж дуде стильні та елегантні сьогодні Руслане Дмитровичу.- кажу я оглядаючи його святковий костюм.

-Боюся мені сьогодні спокою не чекати.- каже сідаючи в авто.

-Це ж чому?- питаю здивовано.

-Потрібно буде відганяти від тебе всіх хлопців.- каже всміхаючись.

Чомусь від його слів червонію, та серце починає битися сильніше.

-До речі, оскільки ти будеш сьогодні моєю дівчиною,немогла б ти називати мене на «ти»? Буде дивним, що ти мене називаєш на «ви» та ще й по-батькові.- каже б здавалось очевидні речі.

-Гаразд, Руслане.- кажу я ніяково.

-Ось так набагато краще.- каже підморгуючи мені.

Час в дорозі минає швидко і ось ми приїджаємо до одного будиночку на краю лісу. Тут дуже гарно. Лунає музика, чути гомін.

-Тут дуже гарно.- кажу я виходячи з машини.

-Так. Справді, природа, свіже повітря та пара, яка скоро поєднає свої життя в одне.- каже Руслан , підходячи до мене та беручи під руку.

Крокуємо всередину, де нас зустрічають його перші друзі та знайомі. Познайомившись з ними ми крокуємо до місця церемонії. Виходить дуже гарна наречена. Наречений нетерпляче чекає її біля вівтаря.  Молодята говорять свої клятви і нарешті їх одружують. Очі сльозяться, адже це дуже романтично.

-Гей, красуне, ти чого?- питає Руслан обіймаючи мене за талію та нахиляючись до вуха.

-Просто все так романтично. Вони дуже кохають одне одного.- кажу я.

-Це ти ще їх історії незнаєш. Наречений  потрапив в полон і його вважали зниклим безвісти майже 2 роки. Коли він повернувся з полону та пройшов реабілітацію закохані вирішили негайно одружитися.- каже Руслан.