Читати книгу - "Щоденник Яти Ольше. Том 1, Наталія Шепель"

Ясне ранкове небо та яскраве сонце обіцяли приємну мандрівку, не дивлячись на пророчий сон. Та не встигло сонце наблизитись до горизонту як погода з ясної та морозної перетворилася на похмуру та вітряну. А згодом повалив такий густий сніг, що витягни руку й кінцівки пальців не побачиш. Довелось довіритись моєму компасу, який привів нас до найближчого хутора.

Постукавши у ворота, нам не одразу, але все ж таки відчинили.

- Чого треба? - запитав середніх років чоловік.

- Хуртовину перечекати, та їжі купити, - відповів Террі, при цьому не зводячи з господаря погляду своїх вже білих очей.

- В хату не пущу. В конюшні перечекаєте. Їжу туди вам принесуть. З кожного по три ассіма.

- П'ять за двох. І їжа повинна бути свіжою, - вніс свою пропозицію ельф.

- Домовилися. Йдемо, покажу де вам належить перечекати.

В конюшні було темно, холодно і майже пусто. В кутку сиротливо стояв стіг соломи. І на цьому спасибі. Отримавши від ельфа чотири ассіма, господар залишив нас, а я стала розмірковувати як зігріти приміщення.

- В снігу було б гірше, - виніс вирок друг, - заводь коней, будемо розташовуватися. Принаймні можна спати на соломі. А от коней нею годувати не раджу.

- Отруюються?

- Ні. Лячно уявити скільки за неї зажадає господар. Я ледь вмовив його нас пустити й ціну скинути. Такого жадюгу ще не зустрічав.

- Знову вимушена зупинка невідомо на скільки.

- Нічого. В нас ще є п'ятдесят днів. За моїми розрахунками будемо вчасно.

Ми розсідлали коней та витерли їх насухо. Опісля чого дістали ковдри та почали вмощуватися, коли двері зі скрипом відчинилися й в них, в компанії зі снігом, увійшла молода дівчина.

- Доброго вечора! - проспівав високий голос, - ось ваша вечеря. - Мені в руки встромили кошик, накритий рушником. - Якщо ще щось буде потрібно, кличте.

При цьому вона не зводила з ельфа погляду. Я впевнена, що якби мене тут не було б, вже тягла хлопця в сторону стогу. А так я тільки заважала. Емпатія працювала виправно, на відміну телепатії, що заснула не відомо на який час.

- Вона на тебе око поклала, - сказала я другу, після того, як дівчина пішла.

- Сподіваюсь вночі нас ніхто не потурбує.

- Чого?

- Не подобається вона мені. Від неї чимось темним тягне.

- Темним? Це як?

Друг почав пояснювати, що теж не тільки хтивість відчув, а й не добрі наміри. Та як би моя телепатія знову була б активною, я б змогла більш ретельно дізнатися, що планує дана діваха. Після таких слів захотілося, щоб дар знову прокинувся, але згадавши скільки від нього не зручностей, вчасно схаменулася. Без чужих таємниць обійдусь.

- Давай краще подивимося, чим нас годують.

Всередині були шинка, тушкована капуста, хліб, декілька яблук та невеличкий глечик з елем. Не густо, але вистачить, щоб приборкати урчання в животі.

02.01.157р.

Північний Шлях

Різкий порив крижаного вітру змусив нас з Террі прокинутися в пошуках причини дискомфорту.

- Де?!! - кричав господар стоячи над нами та розмахуючи батогом.

- Що де? - запитала я, в спробі з просоння усвідомити чого від нас потребують.

- Фрося де?!!

- Хто? - це ми вже в один голос з ельфом.

- Донька моя! Де вона?!!

- Вдома напевно. Де ж їй бути посеред ночі, - відповіла я.

- Нема! Нема її!!!

- Як бачите, тут її теж немає. Якщо не вірите можете самі в цьому переконатися, - запропонував Террі та вставши зі стогу протягнув мені руку допомагаючи піднятися.

Розгніваний чоловік, тикнув смолоскип жінці що його супроводжувала, скоріше за все дружині, та почав розкидати солому.

- Нема!

- Ми вам про це одразу сказали.

- Що ви з нею зробили?! Зізнавайтесь нелюдські виродки!

Ось тут він палку перегнув й в мене одразу ж відріс хвіст, котрим я почала погрожуючи розмахувати зі сторони в сторону. Навіть, що потім знов буде потрібно одяг ладнати мене не зупинило. Ох, не зберегти мені цю таємницю. Не зберегти.

- Ми. Вашу. Доньку. Не чіпали. Й бачили. Усього. Один. Раз. Коли. Вона. Приносила їжу. Все. Більше. Сюди. Вона. Не заходила.

Відокремлювала кожне слово. За час мандрування, як нас з Атарільдо тільки не називали, але чогось слова саме цього мужлана в мене викликали таку реакцію. Захотілося не лише щоб він забрав назад свої слова, а й удавився ними. Мабуть, через емпатію передалась його агресія. Не знаю чим би все скінчилося, якби в мою долонь не встромилися мої ж пазурі. Це трохи допомогло охолодити запал та голів відривати більше не хотілося. Так і до повної трансформації не довго.

- Геть! Забирайтесь звідси! Негайно! - продовжував кричати господар, навіть не підозрюючи, в якій небезпеці він перебуває.

- Добре, ми їдемо, - погодився Террі та почав займатися кіньми. Я тим часом почала збирати наші речі, в які ми були загорнуті, як у кокон, щоб не змерзнути.

Сніг більше не йшов. Хмари розійшлися, дозволяючи добре роздивитися зірки та майже повний супутник, що світив досить яскраво, щоб продовжити шлях.

- Проте зекономили один ассім, - пробуркотіла я. - Як вважаєш, куди пішла його донька?

- Хотілося б вірити, що втекла на побачення зі своїм коханцем. Але це не так, - відповів Террі.

- Не так? Ти знов щось знаєш та від мене переховуєш?

- Ні. Он бачиш на снігу відбитки підошви? Якщо проїхати за ними, то дізнаємося куди вона поділася.

- Це нам по дорозі, - подивившись на компас упевнилась я.

- Тоді поїхали. Але не дуже поспішай. Не подобається мені ця діваха.

Дівчина з дому пішла сама, але невдовзі її хтось зустрів й далі вони вже пішли вдвох. Через деякий час сліди привели нас до невеликого гаю, де за деревами виднілось вогнище. А ще мого носа торгнувся сморід обгорілої плоті. Ми з Террі ризикнули підійти ближче. Дівчина, в компанії ще п'ятьох жінок, стояла навколо вогнища, на якому догорали чиїсь залишки. Та це не все. Вся шестірка голосно й пронизливо читала щось схоже на заклинання на незнайомій мені мові. Як тільки розібралися з письмом, Террі почав вчити мене ельфійській, тому була впевнена, що заклинання читалось не на ній.

- Темні відьми, - пошепки сказав Атарільдо, - ходімо звідси.