Читати книгу - "Заборонене кохання , Мелені Матхевен "

Невідомий номер: Мандаринко, чекатиму тебе сьогодні біля гуртожитку о 17 годині!

Я аж відкрила рота від здивування. Думала, що він більше не з'явиться, але стоп, звідки у нього мій номер телефону? Може Ліза йому скинула? В більшості так, і є.

- Кіро, розкажіть і нам, що у вас цікавого в телефоні. - заговорив збоку викладач, його бояться тут усі, і навіть я.

Задає такі питання, що може завалити прям на парі, і ще й перед усіма. Він мені не подобається, а особливо, коли стоїть біля мене із дерев'яною палкою в руках.

Помітила в когось як одногрупники тихо сміються, поки викладач поруч зі мною. Я злякалася не на жарт.

- Вибачте! - тихо відповіла, і заховала подалі телефон у пальто, а сама поглянула йому у вічі.

Він вже старий, йому потрібно йти на пенсію, низького зросту, лисий, і ніс його трохи кривий. І це йому геть не підходить.

- Руку! - я знову поглянула на нього, і не зрозуміла нічого.

Одногрупники стихли, усі дивилися на мене мовчки.

- Навіщо?

- Я тут можу ставити питання, а не ви усі. - провів палкою по всій аудиторії.

Протягнула праву руку, вона так тремтіла, що я не могла спинити її. Я лише відчула добре відчутний мені удар на руці, трохи зойкнула, прикусивши губу аж до крові. Він вдарив мене? При всіх? Поглянула на руку, яка перш побіліла, а потім почала синіти.

- Ще раз у когось побачу телефон в руках, вижену з університету!

З очей стекла сльоза. І я не могла стримати біль у своїй руці. Зібрала речі, пішла до дверей.

- А ти куди це зібралася? - підійшов він із палкою до мене.

- Ви не маєте ніякого права бити нас! А куди я зібралась? Я більше на ваших парах не збираюся сидіти!

Глянула одним оком на групу, і вийшла швидко з аудиторії. Помітно на руці, що трохи опухла від удару. Я не розумію, що мені робити. Куди йти та чи варто? Не можу стиснути руку, болить сильно. Ще, можливо, й добре, що удар не надто сильний. Та хто він такий, щоб мене бити? Це кошмар, надворі 21 століття, а по моїй руці вдарили! Жах!

Дістаю телефона з кишені, намагаюсь написати повідомлення.

Кіра: Раніше ніяк?

Вийшла з університету вся у сльозах. Я не зможу там нормально вчитися, поки той викладач працює собі в кайфі від того, як б'є учнів. Можливо, я перша? А може й не перша?

Почула звук від сповіщення на телефон:

Микита: Щось трапилось, мандаринко?

Кіра: Жалітися не хочу, але так.

Микита: Тоді скоро буду, чекай мене біля університету.

Мучило щось всередині, та я не могла бути на самоті. Адже я правильно зробила? Мабуть кожен так вчинив.

Я пішла до кафе аби там поки перебути, дощ стих звісно, але холодно. Тому вже краще зачекаю всередині. Довго не прийшлось чекати, побачила ще з кафе, як приїхав джип. Він зупинився біля кафе, адже лише тут було місце для паркування. Микита поглянув у вікно, і я махнула йому рукою. Він помітив, суворим поглядом пройшовся по мені, попрямував до мене.

Я звідси відчувала, що він сердитий чимось, але в нього мабуть проблеми на роботі, а тут ще я зі своїми! Вже пошкодувала наперед, що написала Микиті.

- Що трапилось? - запитав він, знімаючи з себе пальто, і пропалюючи мене поглядом, від якого ставало ніяково.

Він повісив на вішак, і сів навпроти мене, розстібаючи ґудзики на піджаку. Підійшла до нас офіціантка, але Микита відправив її якнайдалі.

Я опустила голову аби не дивитись йому у вічі, це зовсім не він.

- Я довго чекати буду?

Знову поглянула на нього, в блакитні очі неба. Невже переді мною красень? Раніше цього не надто помічала, бо не було часу. Ми не часто спілкуємося, лише один раз, ну хай десь десь три рази, і не більше.

Підняла руку, яку ховала під столом. Він подивився, його погляд змінився, опустив брови. Торкнувся моєї руки, і лише трохи зойкнула від болю.

- Що сталось? Кіро, ти можеш мені відразу пояснити? - тепер в очах з'явився шторм.

- Викладач вдарив своєю чарівною паличкою. - на мить посміхнулась, але потім посмішка зникла з мого обличчя, мов її й не було.

- Без жартів! Викладач тебе вдарив?

- Так.

Мені неприємно згадувати, дивлюсь як за вікном знову накрапає дощ. Інколи мені набридає така погода, вона надто похмура та млява. В ній часто буває смуток, і жалість, ніж радість та веселощі. Люди йдуть з парасольками в руках. Хтось поспішає на автобус, а інші не поспішають, бо немає куди спішити, насолоджуються дощем, запахом свіжого асфальту, який освіжає життя навколо.

Відчула теплий дотик на лівій руці, подивилась перш на руку, як Микита стискає, а потім на самого його. Теплий погляд, який пронизує мене аж до кісточок, пропалює доторком, від чого з'являються сироти на шкірі.

- Я відвезу тебе в лікарню!

Він не питав, а просто взяв мене за руку, і повів за собою. Забрав своє пальто, а я своє. Ми пішли під дощ, але Микита накрив нас пальтом, і я почала сміятися зі своїх спогадів, але коли поглянула на чоловіка, він спостерігав за мною.

- Чого стихла? - такий серйозний, такий грубий голос, але коли дивишся на нього, хочеться взяти його обличчя в руки і полоскати аби не бачити його серйозності.