Читати книгу - "Заборонене кохання , Мелені Матхевен "

Минув ще один складний для мене тиждень. Він набув сірості та туманності в моїй голові. Кожен день минав як зазвичай, то пари, то сиділа в кімнаті, і нічого не робила, просто лежала в ліжку закутавшись у теплу ковдру.

Надворі мрячить повільно дощ, то прискорюється мов годинник. Мені стало складно їсти, після того як згадую маму. Ледь змусила мене Ліза накормити, бо самій шматок в горло не лізе. Вона нечасто ночує в гуртожитку, але здебільшого намагається побути зі мною поруч. Вона хороша дівчина, і це я зрозуміла ще з першого дня, коли познайомились.

Я вже знову вдягаю тепле пальто, і прямую до на навчання. Швидко сприйняла навчання, і могла хоча би на трохи відволіктися від поганих думок, постійно думаю про маму. Вона завжди хвилювалася за мене, але тепер вже ніхто не хвилюватиметься за мною.

Тато постійно зайнятий роботою в гаражі. Він намагається хоч якось змусити себе працювати, так як я на навчанні. Телефоную до нього щодня та він говорити зі мною не хоче, говорить, що йому й так боляче, а тут чує по телефону мій голос, і повертається у спогади, що мами більше немає. Він проти того аби я приїхала додому, бо ж що я буду робити у тому селі, коли йде дощ, і насуваються холода. Тому стараюсь не засмучувати його аби хоча б з татом могла поговорити.

- Привіт, тату! - намагаюсь придушити емоції, які вирують у мені, прикусивши губу.

- Доню, я зайнятий, якось іншим разом поговоримо. Бувай! - швидко сказав, і вимкнув гудок.

Мені його не вистачає, батькової любові. Він постійно ховається від мене, щоб не чути мого голосу. Звісно мені боляче чути від тата, але його я добре розумію. Якби я була би на його місці, то зробила б так само.

Я пішла у маленьке кафе аби трохи відпочити від навчання. Моя голова розколюється, і від цього стає ще гірше. Що тепер робити? Взагалі зараз не розумію. Та знаю лише одне, я повинна знайти роботу, бо якщо я не знайду, то скоріше збожеволію сидіти чотирьох стінах.

Посиділа трохи у кафе, замовила чай та круасан, більше нічого не можу поїсти. Вийшла на вулицю, і побачила як дівчина приклеювала оголошення на скляні двері.

Я поглянула, потрібна посудомийниця.

- Є ще вакансія? - запитала у блондинки, її волосся заплетене у високі два хвости, в роті жуйка.

- Так. - вона лише поглянула на мене, і дивно посміхнулась.

Знову поглянула на оголошення, яке висіло на моїх очах. Я зрозуміла, що дійсно потрібна робота, адже за навчання мені якось потрібно заплатити за наступні півроку.

- Мені потрібна робота.

- Гаразд, напиши мені номер, а я передам своїй головній.

Зняла із плеча сумку, і дістала із сумки аркуш паперу, маленький листочок. Написала свій номер телефону. Передала блондинці, а сама попрямувала до гуртожитку.

Того минулого тижня мене привіз Микита до гуртожитку. Я тоді міцно заснула, а йому прийшлось мене розбудити. Він підтримав мене, і сказав, що буде поруч. Ці слова "я буду поруч" мене вбивають ізсередини, напевно, тому, що мама говорила уві сні, а Микита в реальності. Я лише посміхнулась наскільки змогла, і вийшла з машини.

Він цілий тиждень не заявлявся переді мною, мабуть це добре, бо лише з ним я стаю надто чутливою, коли згадую про маму. Та навіть йдучи до своєї кімнати, не можу стримати своїх сліз. Це надто боляче втрачати близьку людину, особливо маму, яка витирала мені постійно сльози, і говорила, щоб я ніколи не плакала. "Сльози - це добре, але коли тобі буває боляче, ти повинна бути сильною!" - мамині слова, яких ні за що не забуду.

Потрібно ставати сильною, а не плакати постійно. Я вже не можу дивитися на себе у дзеркало, очі червоні, під очима великі синці, висипатися ніяк не можу. Потрібно вже замальовувати тональним кремом синці, хоч буду схожою на людину.

І знову поринула у сон Морфея.

Вранці усвідомила, що треба сходити в бібліотеку, взяти собі книжки, коли буде вільний час читатиму. Та якщо чесно, то не хочу мати вільного часу, бо маю працювати, і від того передумала йти в бібліотеку.

Лізи в гуртожитку, на жаль, немає. Стає сумно, не встигаю з нею поспілкуватися, як вона тікає до свого кавалера, який не відпускає до мене, бо тут надто багато залицяльників, які зможуть завоювати її серце. Весело з ними двома, намагаються мене розвеселити, щоб не сиділа кислою на парах. Шкода, сьогодні її й на парах не буде, говорила ще вчора, що захворіла.

Промовка, промовка, як прийшло повідомлення від неї:

Ліза: Головне не запізнюйся на пари!

Я посміхнулась у відповідь.

Кіра: Ну якби ти була би в гуртожитку, то може й не запізнилась би на пари.

Довго чекати мені не прийшлось, встигла зайти в потрібний мені кабінет, ще й навіть перерва, але до пари чекати приблизно п'ять хвилин.

Ліза: Зате за мною скучиш, а то мені вже не повіриш, хочеться на пари.)))

Так, пари, то не для неї. Взагалі думаю собі, навіщо Ліза обрала собі таку професію, могла би щось інше обрати? Та це не я вирішую.

Якраз зайшов в кабінет викладач, як мені прийшло ще одне сповіщення, напевно, Ліза. Перевернула екран аби побачити, і не повірила своїм очам...