Читати книгу - "Заборонене кохання , Мелені Матхевен "
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Мамо! Мамо! Мамо!!!
Та знову тиша, ніхто не відгукується на мій голос. Я бачу навколо себе біле полотно. Не розумію, що зі мною сталося? Де я? Мій голос тремтить від того, що немає більше моєї найріднішої людини - мами. Вона для мене, мов ангел. Оберігає, коли боляче, захищає, тобі коли хтось образив. Вона завжди була зі мною поруч, тримала мою руку. І говорила, "кожен день дає нам випробування, і кожен з нас повинен пройти, але важко буде щоразу, коли перестанеш йти, ти можеш згубити усіх на шляху, добитися того, чого вартує твоє серце, лиш воно може ранити, тоді коли цього не чекаєш".
Вона для мене як оберіг вишитий на рушнику. Мама для мене усе, що є на цьому світі. Мама для мене найкраща, і буде завжди, бо вона моя мама!
Я йшла босою, торкалась білого полотна. Збільшувала швидкість кроків аби зрозуміти, де я. Можливо, це сон? Зупинилась, відчула теплі руки на моїх плечах.
- Мамо?
Вона така красива, така молода. Її волосся чорняве вкрилося сивиною. В мами розпущене волосся, довга червона сукня, на сукні майорить червона калина. Очі сірі, такі прекрасні.
Я обійняла її, мені так не вистачає мами. Як же я буду без неї? Знаю - це лише сон, але для мене - це мов справжня реальність, а на фоні замість білого полотна, грає чудова мелодія у кафе, а ми замовляємо щось собі на обід.
- Доню моя, Кіронько! - мама поцілувала у чоло. - На тебе чекає складне життя, але знай я завжди поруч. Ти усе зможеш здолати!
- Мамо!
- Я завжди поруч. - промовила тихо до мене.
Я прокинулася раптово від сну, наче хтось кличе. Та в моїй кімнаті нікого немає. Кімната в мене невеличка, але тут мені комфортно, що можу й днями і ночами сидіти.
Ліжко біля стіни, стіл навпроти. Штори рожевого кольору, а тюль білого, хоча я хотіла також рожевого, але мама говорила, що це буде занадто в моїй кімнаті, і зараз також про це думаю, що воно дійсно буде зайвим.
Маму ще вранці похоронили, мені важко було дивитись як її труну кладуть у викопану яму. Я хотіла забрати її звідси, але ніхто мені не дозволив цього зробити. А я не могла просто дивитися, як їй болить. Вона ще молода, а так рано померла від інфаркту. Я не знала, що в мами турбує серце. Звісно питала, чи все гаразд, але вона говорила, що так. І звісно вірила, хоча мама просто від мене приховувала.
Потім посиділи в колі сім'ї. Поруч зі мною був Микита, який мене постійно обіймав, і з ним мені було дуже добре, але часто відходила від нього. Не встигла я маму похоронити, як ходжу із чоловіком, якого й сама добре не знаю. Як то кажуть "люди пізнаються в біді". Та все одно відчуваю щось неправильне. Дивні почуття відчуваю до нього. Якби була мама ... Якби ж була мама ... То в неї запитала, але її немає.
"Я завжди поруч," - говорить мама мені, лунає її голос. Він веде мене підсвідомо до кухні. Де бачу тата, втомленого за столом. На столі ще й досі стояла їжа, яку ми не прибрали. І нехай пізніше.
- Тату, чому ви не йдете відпочивати? - взяла стільця, і підсіла біля тата, торкнулась його руки, він поклав руку на мою, і поглянув мені у вічі.
- Не можу я доню ... Думаю про нашу маму... - він опустив очі, подивився до плити.
- Мама мені ... приснилась.
- Правда? - кивнула. - Знаєш, вона для мене назавжди ... Лишиться найкращою... Дружиною... - тато протер очі. - Твоя мама для мене найдорожча з усіх діамантів, але зараз її вже немає. - я обійняла свого тата.
Боже, як же ми будемо без мами? Я просто навіть не уявляю. Без неї - це взагалі суцільна катастрофа. Як згадую мамині млинчики із малиновим варенням, то аж на всю кухню аромат, навіть до моєї кімнати доходить запах, від якого пальчики можна з'їсти.
Тато заправив пасмо за вухо.
- Ти так схожа на неї ... Що я не знаю як буду жити далі.
- Я буду поруч, тату.
- Доню, прошу їдь на навчання! Я тебе благаю ... Їдь зараз!
- Чому? Тату, чому?
- Я хочу побути наодинці. Прошу! - тато гладив мене по обличчі, я не хочу їхати, він же один лишиться вдома.
- Але...
- Їдь! Все буде добре! - перебив мене тато.
Я пішла до своєї кімнати розчавленою, не маючи сил треба все в собі. Зібрала деякі речі. Вийшла назад до кухні. Мені боляче дивитися на тата, який просто сидить і дивиться на стіл. Він поглянув на мене, лише секунду, і повернув свого погляду на стіл.
Вибігла з дому. Я не зможу це все пережити! Одна не винесу цей біль на спині. Хвилююсь за батька, щоб він у мене лишився, боюсь, що з ним щось може статись! Та цього я точно не витримаю!
На вулиці гріє сонце вже ледь-ледь теплим промінням. Осінь уже давно наступила, мама обожнювала осінь, бо у ній падали золоті листки, які так красиво прикрашали дерева.
Помітила на дорозі стояв джип Микити. Він, що не поїхав? Я думала вже давно поїхав до себе. Тут про нього згадала, як він виходить із машини, і я швидко побігла в його обійми. Лише він може мене заспокоїти, лише з ним я почуваю себе краще, ніж так як дізналась про те, що мами немає. Чому? Мама ж така ще молода, їй би ще жити і жити, але тут зовсім по-іншому вирішили.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Заборонене кохання , Мелені Матхевен », після закриття браузера.