Читати книгу - "Заборонене кохання , Мелені Матхевен "

Мама? Мама померла? Як?

- Тату скажи, що це не правда? - я запитувала вже не вперше в свого тата, але він лише тихо плакав.

Я не могла повірити, як вона померла? Ми ж лише сьогодні говорили з мамою, з нею все було добре, чи мені здалося? Ні!!! Не хочу навіть вірити у те, що трапилось! Мама жива, вона жива!

- На жаль, доню мами уже немає. Ти повинна приїхати додому.

- Я приїду ... Знайду ... Чим ... Приїхати...

Як же так? Ні, цього не може бути! Мама жива, це просто страшний сон, з якого я зараз прокинусь, і все буде добре як раніше.

- Кірунь, що трапилось?

Так як він вимовив Микита "Кірунь" мені стало ще більш боляче. Мама постійно мене так називала, а я постійно обурювалась, не подобалося мені аж ніяк.

- Мама... Померла...

Навіть не могла сказати, не можу повірити у це, що мами більше немає, вона більше не подзвонить до мене, не запитає як я, не зможе розповісти мені про себе історію. Цього більше немає.

Микита мене обійняв. Я до нього притиснулась в теплі обійми. Я так сумую за мамою, вона для мене була усім, і лише була. Як же я хочу в мамині обійми, відчути мамин запах! Та цього більше не буде, ніколи!

- Я тебе відвезу. - промовив Микита шепотом.

Він обійняв моє обличчя долонями, а я просто дивилась йому в очі. Мені не було, що сказати, саме зараз в мене померла мама, а я була на вечірці. Вона би такого мені не простила! Чому я не послухалась своєї матері?

- Я буду поруч з тобою! Важко втрачати близьку тобі людину ... Особливо маму, але ти не плач. - він витер мої солоні сльози. - І знай вона завжди є у твоєму серці! - Микита поцілував мене у чоло так ніжно і трепетно.

Мені складно просто у це повірити. Я завжди себе переконувала, що такого з батьками не станеться, але вийшло зовсім не так як я очікувала. На жаль, те, що ми завжди хочемо, щоб чогось не сталось, воно обов'язково вийде по-іншому, не по нашому.

Микита запитав адресу, а я показала на карті. І він мовчки їхав. А я лише дивилась у вікно, де нас зустрічало небо вкритими маленькими, сяючими зірками.

Я знаю там мама мене зустрічає з неба, вона сяє найяскравіше. І я впевнена в цьому. Усі ми потрапимо на небо, і будемо серед зірок, сяятимемо своїм рідним аби вони знали, ми поруч!

Дорога додому довга, не знаю чому погодився Микита підвезти мене додому, адже може в нього, якісь є справи, а тут я із своїми проблемами. Мабуть йому шкода, і мені шкода, що мами тепер не почую, ні її сміху, ні голосу.

- Кіро, прокидайся. - він провів тильною долонею по обличчі. - Ми уже приїхали.

Розплющила очі, навіть не думала, що засну. Напевно, втомилася плакати, як вирубалась моментально. Микита спостерігає за мною, а я дивлюсь на будинок. Живемо ми у невеличкому селі. І тут я поринаю у спогади. У ті спогади, яких я не хочу забувати ні за що:

- Мамо, кидайте мені! - кричу до мами.

Грати в гру із батьками. Мама розповідала, що вони ще малими грали в такі ігри, кидалися пластмасовими тарілками у повітря, і так ловили. Мені стало настільки цікаво, що я вирішила також спробувати. Дуже сподобалось, ми веселилися, сміялися на весь двір. Сусіди деякі виходили дивитися, що відбувається у нас, але ми не відволікалися.

Спогадів дуже багато за парканом захованих, яких за день не перелічити, і не згадати.

- Тату ... - в обіймах свого тата.

В мене лишився один тато. Як же ми будемо без мами? Я навіть уявляти не хочу. Вона найдорожча для нас, і то нас покинула...

- Доню, моя мила доню ...

Не знаю скільки часу ми простояли в обіймах, як до нас підійшов Микита. Я не в силах зараз говорити, мені так важко.

- Доню, а це хто приїхав з тобою? - тато запитує в мене на вухо.

Він ніколи не любив питати вголос аби хтось чув, і навіть зараз не змінює. Навіть не знала, як Микиту представити перед батьком. Він перший чоловік, якого привела в дім, до батьківського дому.

- Друг. - поглянула на тата.

Тато вже змучений, червоні очі від сліз. Трохи схуд чи, то в мене вже галюцинації? Напевно, що так. Поглянула на будинка, він простий. Одноповерховий, має лише дві кімнати, не враховуючи, що є ще кухня, ванна разом з туалетом, вітальня. Мені важко буде туди зайти, побачити там, ті спогади, від яких мені боляче згадувати миті щасливого життя.

Ще наче вчора мама проводжала мене до вокзалу, ще наче вчора я її обіймала. Та сьогодні зовсім інший день, новий день, якого я мабуть не зможу забути, моя дорога веде мене до мого дому.

- Мамо? - я торкаюсь відчинених дверей, надіюсь, що вона до мене вийде, і поцікавиться чому ніхто не зачинив за собою двері.

Та вона не відповіла, лише сусідка вийшла. Я поглянула на неї, лише сльози текли з її очей. Вони дружили разом дуже довго ще десь з університету, і ще й доля їх знову з'єднала. Пішла до маминої кімнати, але тут нікого не було.

- Мамо? Мамо?

Я впала на підлогу, взяла в руки мамину улюблену кофту, яку вона любила. В'язаних речей вона любила. Я вдихала її аромат, лише залишився запах парфумів, які я подарувала на день народження.

- Мамо, мамо! - закричала на всю кімнату. - Ні, ви живі! Я знаю, мамо!