Читати книгу - "Заборонене кохання , Мелені Матхевен "

Сіла біля басейну, підкачала джинси настільки вистачило мені сил, і занурила ноги у воду. Вода тепла, попри те, що трохи прохолодно. Напевно, підігріли басейн, бо так би вона не була би такою теплою на дотик моїх кінцівок ніг. Можу запросто захворіти від одного дотику холодної води.

Пісня захопила мене, і перенесла мов у моє дитинство, де мама співала мені українські пісні. Вони завжди сумні, і запитувала себе щоразу: "для чого писати такі сумні пісні, від яких стікають по щоках сльози?" Мабуть ще мала була, і не розуміла геть ніяк зміст пісні, які насправді дають змогу продовжувати жити далі.

Я мимоволі занурювалась у далекі роздуми, які не давали мені ніяк спокою. Кохання воно таке крихке, як та антикварна ваза, вона така дорога, і така дорогоцінна, як кохання. Її неможливо купити десь на Багамах чи на Мальдівах, вона не дається нам просто так, вона є для чогось. Тільки ж для чого?

Я відчула як хтось накрив мене піджаком, від чого стало приємно від такої турботи, поглянула збоку аби побачити хто піклується про мене.

- Хочеш захворіти? - пронизує мене пекельним поглядом чоловік.

Його я не очікувала навіть побачити, чоловіка майже оточили з усіх сторін, можливо, він не часто тут буває, в колі сім'ї.

- Та ні, просто люблю бути на свіжому повітрі. - поглянула на воду, а потім на високий паркан, який визирав недалеко.

Чоловік присів поруч, одну ногу підсунув під себе. Він не дивився на мене, від такого стало чомусь сумно. Та ніяк не могла збагнути, чому?

- Тільки уже ночі прохолодні ... Можна легко прихворіти.

- За мною не варто хвилюватися ... Якось дам собі раду.

- Ти впевнена в цьому? - пропалював мене своїм поглядом настільки, як тепло уже гріло мої кістки.

- Абсолютно.

Між нами знову запанувала тиша. З чоловіком так добре, але чому мене це лякає? Ми різні люди. Я тільки приїхала вчитися аби здобути освіту. Та на мене вже чекало випробування, можливо, нам було суджено зустрітися? Може у нас щось могло би вийти? Ні, я не хочу навіть про це думати.

Тільки тіло не дозволяє мені перестати про нього думати. "Він же поруч, навіщо про нього думати тоді?" І я цього не розумію, мій розум вирішує сам по собі свої справи, свої думки. Та серце ледь не вистрибує з мого тіла, яке щось шепоче мені, але я не чую ніяких слів.

- Мабуть варто мені поїхати. - я вийняла ноги з води, поправила джинси, і разом зі мною піднявся чоловік.

Він дивився мені у вічі, зустрілись поглядом. Та чому ж подобаються його блакитні очі, які зводять мене з розуму? Хоче торкнутися його теплих очах, відчути аромат морського бризу, і зануритись по голову або й усім тілом у нього.

Хочеться постійно просто спостерігати за ним, кожного разу говорити навіть про якісь дрібниці, які перші попадали слова на язик.

- Я підвезу. - він не запитував чи підвезти, а наказував.

Я лише посміхнулась, і пішла до своєї компанії. З ними попрощалась, звісно Віктор говорив, що краще б залишалась, але мені не хочеться бути тут. Саме добре мені в гуртожитку, хоча набагато краще - це вдома у колі сім'ї. Ще й потрібно поїхати на днях якось додому, страшенно за батьками скучила. Тиждень - це не просто сім днів, а пекельні дні, які минають надто повільно, бо коли думаєш про дім, то час летить ну настільки повільно, що хочеться його трішки, ну дуже трішки прискорити.

Підійшла до Лізи, вона лишається у Дена, тому її не буде в гуртожитку. Пізніше ми про все поговоримо, але не зараз. Ми лише сьогодні познайомилися. І тоді я вже пішла на дорогу, мене все ж таки чекав той загадковий чоловік, якого й досі не знаю, як звати, потрібно буде спитати.

На мене уже чекав біля джипа, чоловік. Він відчинив для мене двері, і я мило посміхнулась, прибрала пасма за вухо, сіла в салон. Зустрів мене терпкий запах мандаринів, але водночас такий солодкий, що аж хочеться його з'їсти.

- Пристебнись. - сказав він.

Кивнула головою, взяла в руки ремінь, і пристебнулась. Чоловік завів машину.

- Я хотіла запитати, як вас звати? - чоловік поглянув на заднє дзеркало, впевнившись, що там нікого, повернувся до мене.

- Микита.

- А мене Кіра, хоча моя мама завжди любить звати Кіруня. Та деколи звісно мені не подобається.

- А як ти любиш, щоб тебе звали?

- Ну чесно навіть не знаю. Ніхто не запитував ... Потрібно поміркувати.

Я дійсно навіть про таке не задумувалась, що аж самій стало цікаво. Заглибилась у свої думки, як не помітила коли Микита ввімкнув тихо музику.

"Микита" - таке красиве ім'я, і йому дуже пасує. Майже як Микита Кожум'яка, міцні м'язи, красивий. Зараз я просто зомлію прям в машині. Мені подобається ім'я Микита, якби я йому сказала би, то подумав би, що я якась божевільна, але дійсно мені подобається.

В салоні машині почула, що хтось телефонує, і тут згадала, що це до мене. Швидко виймаю телефон із сумочки, вона шкіряна, але проста, для мене головне, що зручна.

І бачу, що телефонує тато. Пізня година майже десята вечора, вони в більшості в такий час сплять уже або зрідка дивляться телевізора. Щось мені не добре. Піднімаю слухавку:

- Доню, мама померла!