Читати книгу - "Заборонене кохання , Мелені Матхевен "

Нас зустрів двоповерховий будинок. Такий красивий, що аж засліплює очі, що й навіть не помічаю як зіштовхуюсь із хлопцем.

- Ой ... Вибач! - промовляю до нього, глянувши йому у вічі.

На вигляд хороший хлопець, в елегантному синьому костюмі і біла сорочка. Високий, худорлявий, його усмішка змушує мене ніяковіти.

- Пусте. - торкнувся моєї талії. - Ходімо в будинок, там якраз тільки починаються веселощі. - він посміхнувся до мене.

- Гаразд. - поглянула на чистий прозорий басейн, який вабив мене піти скупатись.

Хлопець провів мене у будинок, і не прибрав своєї руки з моєї талії. Трохи було незручно як він дивився на мене гарячим поглядом, від якого ставало ще більш некомфортно.

- Ти така чарівна! - прошепотів хриплим голосом на вухо, я лише тихо засміялась відвівши погляд.

- Дякую!

Коли зайшли до великої зали, а там уже зібралося не чимало людей. Помітила Лізу, яка помахала мені рукою, а я їй у відповідь. Напевно, в мене вже щоки червоні, всі так дивляться на мене, мов щось зі мною не так. Дивно якось трохи стало мені.

Чоловіків було около п'яти, усі в костюмах. Тільки виходить ми із Лізою були одні із дівчат, чи мені просто так здалось? Напевно, що ні. Тримали в руках келихи, хтось із шампанським, хтось, коньяк. Я лише усе роздивлялася навкруги. Чоловіки, ну і разом ми із Лізою стояли на ногах, хоча біля них позаду були шкіряні дивани, які аж сяяли від чистоти. І така чудова атмосфера, але трохи голосно, через те, що музика ввімкнена. Надіюсь, що хоч хтось її виключить, бо тут я довго не зможу бути.

- Ооо... - закричали чоловіки, коли я озирнулась назад аби побачити до кого вони кричать, просто не повірила своїм очам.

Зайшов чоловік у чорному костюмі. Високий брюнет, кремезний, але запам'яталися мені найбільше його блакитні очі, які зависли перед моїми очима.

- Які же ми раді, що ти до нас все ж таки приїхав. - сказав один із п'яти чоловіків. Не зрозуміла, чий це голос.

Кожен із чоловіків обійняли його, привіталися. Він потім поглянув у мою сторону, і застиг зустрівшись з моїм поглядом. Також не думав, як і я, що ми можемо знову випадково зустрітись. Здавалось, це лише просто зустріч. Відчула себе, мов я у безпеці, а його очі дарують мені найпалкіше тепло.

Я відразу роз'єднала наші погляди, щоб ніхто не міг зрозуміти, що ми знайомі. Та його погляд я відчувала й досі на собі.

- Ну, якщо це вже всі .... - почав говорити чоловік у білосніжному костюмі. - Тоді я почну нашу церемонію. - він поглянув на мене теплим поглядом. - Ходи-но сюди!

Я підійшла до чоловіка, тепер зблизька можу роздивитися його. Він високий, (якщо чесно, то тут усі високі чоловіки, низьких ще поки не зустріла). Очі коричневі, ніс довгий з горбинкою, ледь помітні зморшки.

- Як тебе звати? - підставив мені біля рота мікрофон.

- Кіра. - тихо промовила, що аж почула ехо у кімнаті.

Чоловік із блакитними очима стояв переді мною, тільки між нами була велика відстань. Та наче таке відчуття, що він біля мене, поруч зі мною.

Того дня, коли ми зіштовхнулися випадково, я навіть не думала, що ми коли-небудь ще зустрінемося, але тепер бачу, це буває.

- Коли до нас приєднується новий учасник або просто наш друг, то кожен співає пісню нам.

- Серйозно?

Всі почали посміхатися, дивлячись на мене. Я не думала, що десь є такі так би мовити традиції. Від цього стало ще приємніше, адже не очікувала такого хоча би десь побачити.

Чоловік у білому костюмі або як він представився мені, його звати Віктор. Розповів, що мені потрібно обрати будь-яку пісню, яку я хочу заспівати, а якщо я вгадаю ту пісню, яку запропонував господар будинку, то можу приєднатися до їхньої компанії, (та навіть якщо й не вгадаю, то все одно мене приймуть у свою сім'ю). Від такого мені стало так тепло на душі.

Я вже обрала для себе пісню, і сказала Віктору на вухо аби ніхто не почув. Помітила на його обличчі здивування, напевно, це означає, що я вгадала чи як?

Віктор подав мені мікрофон, як заграла знайома мені мелодія пісні, я ледь не заплакала на сцені. Насправді сцени не було, просто від мене відійшли трохи до телевізора, який знаходився навпроти мене. Позаду панорамні двері, з стелі аж до землі. Така краса, але не туди вас завела. Знаю, що цікаво стало як я співаю? Особливо, яку пісню виконаю?

"Чому так зорі запали,
Зорі запали мені?
Чому так зорі запали 
Зорі запали навесні?
Чому так зорі запали,
Зорі запали ясні?"

Для мене пісня "Чому так зорі запали" дозволяє відчути ту глибину, яка описана в пісні. Тільки коли майже її закінчую співати, на серці стає так важко, що не втримаюсь від слів. Вона тяжка, та є якийсь дивний зміст в пісні, що не дає мені її вивернути на волю. В ній є щось особливе, і я швидко вибігаю на вулицю аби зупинити потік сліз, які у мені вже накопичуються.

Це щось особливе, і я мов щось відчуваю на серці, це те, що пояснити аж ніяк неможливо, ні словами, ні мовчанням. Пісня передає невідомий мені зміст, якого розгадаю з часом.