Читати книгу - "Космічного продовження не буде!, Інна Турянська"

 Степан знову прокинувся. Невже задрімав? Цього разу сонце не світило, бо штори були запнутими. Він згадав, що сам їх і запнув. А потім згадав для чого це зробив і всміхнувся ще ширше. Сьогодні точно якийсь космічний день! 

— Степанчику, ти виспишся на рік вперед, — почув він хіхікання дружини, що лежала поруч.

— І довго я спав? — притис він до себе Діну.

— Ну не довше ніж ми були в космічній подорожі, — розсміялася жінка.

“Значить не так вже й довго” – майнуло в чоловічій голові. Поправді останні тижні йому дійсно бракувало сну ще більше ніж всього іншого. 

— Ти не дзвонила до Артура з Вірою? 

— Ні.

— Ні? — аж звівся на ліктях Степан, — У них же наші діти.

— Ти так говориш про них наче вони якісь психопати чи вбивці…

— Ну, — покрутив головою Степан, ймовірно обдумуючи чи можна застосувати ці терміни до їхніх друзів, — Частково…— всміхнувся.

— Так, як дітей любить Артур…я не знаю хто ще такий є…

— І то правда, кохана. Поправді, я за Артура і хвилювався, а не за малих…

— Ах, ти ж паскудник, — ляснула Діна чоловіка по плечах.

— Жартую, — швидко поцілував Діну чоловік, — Але думаю пора таки вставати. Взагалі яка зараз година? — запитав Степан, розслуняючи штори. З полегшенням видихнув виявивши, що на дворі ще день, але явно вже йшло до вечора. 

— Ого, вже майже п'ята. Схоже я дрімала разом з тобою.

Діна хутко зірвалася з ліжка і пішла в душ. Степан глянув їй у слід і, зрештою, приборкавши бажання кинутися за нею, прийнявся шукати телефон. Весь час це було, як якийсь квест. Зазвичай він дзвонив з телефону дружини до себе в такі моменти, але сьогодні і смартфон Діни наче крізь землю десь провалився. Коли пошуки вже тривали десять хвилин Степан почав дратуватися. 

— І що навіть Олексій Несторович мені ні разу не подзвонить сьогодні? — знизав плечима чоловік з посмішкою пригадуючи тестя, — Фантастика якась. 

Погляд зупинився на блохастику, що розклався на кріслі в кімнаті. Там же лежав Степановий вихідний одяг, тож він поспішив зігнати кішку. Виявилося, що пухнастик лежав не лише на речах, але й на пропажі. 

— От, не залишаєш ти шансів полюбити тебе! — обурився Степан, беручи телефон до рук. Але потім пом'якшав і кілька разів провів по кішці рукою. Проте помітивши свій піджак весь в рудій шерсті, скривився. Благо, блохастик вже встиг кудись дременути. 

— Алло, Артуре, ти там живий, друже? — набрав до товариша Степан. 

— А ти? — почулося у відповідь.

— А я то чого мав того…— здивувався Степан.

— Ну, кажуть, без підготовки в космос не можна летіти, — реготав Артур, — А у тебе тренувань давно не було, тож…ну і плюс вік…

— Слухай ти, жартун….

— Знаю по собі, — швидко додав Артур, — Ну, то що там?

Степан швидко озирнувся чи не вийшла бува, Діна з ванної. Не хотілося йому отримати стусан від дружини за розголошення конфіденційної інформації. 

— Якщо серйозно, дякую тобі, брате. Такий чудовий день був, давно я вже не відпочивав…

— Радий, брате.

— Що там мої, діти? 

— Усе гаразд. Половина десь гасає, половина з нянями. 

— Половина?? Я, здається давав тобі цілісних дітей…— сміявся чоловік.

— Ви приїдете, чи вам привести їх? 

— Приїдемо, скинь адресу, — відповів Степан і поклав слухавку. Якраз в цей момент почулося клацання дверей. “Вчасно поклав слухавку” – пронеслося в голові. 

— Кохана, ти так швидко? — всміхнувся дружині чоловік.

— Ну я ж без тебе була, — підморгнула у відповідь Діна. 

За годину часу подружжя вже було в тій самій ігровій кімнаті, що й Артур з Вірою. Степан лиш хвилювався — чи в доброму гуморі Віра. Адже, якщо товариш і справді обожнював дітей, то ця, жінка не аж так сильно їх і любила. Але ця Віра вже точно обожнювала Артура, відтак це рятувало ситуацію. 

— Тебе бачу, Віру бачу, а де решта компанії? — простягнув Степан руку другу. 

— Так, зараз знайдемо. Ален з Михайликом десь ось там, — вказав пальцем Артур. Схоже двоє хлопчиків знову чувблися. 

— Що вони там роблять? — скривився Степан. 

— Схоже рівняють один одному чуби, — всміхнувся Артур, — Так ну а дівчатка…— шукав очима Артур няню, — О, ось там. Бачиш усе гаразд. Їсти щось будеш? Я пригощаю. 

— Ну, якщо Діна не проти.

— Любий, раз ви вже тут сидите, нагляньте за дітьми, а ми з Діною сходимо в один магазин, — констатувала Віра.

Степан лиш перезирнувся з другом. Обоє мовчки кивнули. 

— Сьогодні, сподіваюся діти будуть спати міцно. Цілий день ганяють.

— Вони хоч їли щось? 

— Ображаєш, Степане, їли і вже кілька разів. Я тобі скажу так, вони вже й какали кілька разів, тому будь спокійний. 

— Ти мене просто сьогодні виручив, Артуре, чесно. А то я оці останні тижні так замахався, брате…

— Теж саме, — важко зітхнув Артур, простягаючи другові меню.

— Малим дно рвало, мені дах…і оця клята інфекція. Я так заганявся, мені он живіт аж спав. Нарешті повернув собі форму. 

— Хоч якісь плюси, — реготнув Артур, — То що будеш? 

Смачно повечерявши чоловіки знову прийнялися шукати дітей. 

— Ти їх бачиш? — запитав Степан.

— Здається вони там, — напружив очі Артур.

— Коли здається знаєш що треба робити, — почули чоловіки позаду себе голос Алена, — Ми тут..

— Алене, синку, так не можна, — суворо глянув на малого Степан.

— Так це дід завжди так говорить, — стенув плечима хлопчик, — А ми що вже йдемо додому? 

— Ну вже пора…

— Пора буде коли мами повернуться і скажуть, що вже пора, — кумедно хмурив брови Михайлик.

— Мишко, синку, так не можна, — цього разу Артур вже суворо дивився на свого сина. 

— Брате, і в кого вони такі борзі? — несхвально похитав головою Степан. 

— Ну твій син то точно в тебе пішов, — почув позаду себе чоловік голос Артурової дружини. Ну-ну, а Артуровий синочок вже точно взяв характер мами. Але чоловік вирішив притримати язик, і лиш всміхнувся у відповідь.