Читати книгу - "Том 2"

Скарай, боже, злого яничара! Перебив коню на крилах пута.

Вілин кінь почув, що крила вільні,— як шарпнеться, як майне угору, перервав і поводи шовкові та й злетів із вілою під хмару.

Тут закляв юнак свою посестру: «Скарай, боже, тебе, віло біла, що зламала ти братерське слово!

Щоб і той не мав довіку щастя, хто коли збратається з тобою!»

Кинув геть юнак пірнач злотистий і зломив надвоє гостру шаблю:

«Гинь ти, зброє, коли гине щирість!..»

Бачить віла згубу побратима, вділ спадає, наче стрілка з луку,

та, на лихо, не на гору впала, а в долину, на зелену сосну, зачепилась там завоєм білим, наче хмарка, що сплила з верхів’я. Добува блискучу шаблю віла, обтинає білую намітку, наче сарна, кидається вгору до свого юнака-побратима.

Добіга до полонини віла...

Леле, боже! Там нема ні духу, тільки чорна вся трава від крові.

Гляне віла: кручі та узгір’я, та кудою турки подалися?

Де вони поділи побратима?

Чи живий він, чи пішов до бога?

Заридала,загукала віла:

«Гей ти, коню, ти, маро крилата!

Де ти там під хмарами ганяєш?

Через тебе побратим загинув, поможи ж мені знайти хоч трупа!»

Кличе віла, і гукає, й свище,— по долинах люди кажуть: «Буря!» Кличе віла, а сама блукає по узгір’ях, загляда в безодні та шукає свого побратима. Потьмарився віщий розум з туги, і померк урочий погляд з горя,— не пізнати, що то віла біла.

Так не день, не два вона блукала, викликала огиря з-під хмари, аж нарешті кінь почув той посвист, прилетів з просторів невідомих, впав додолу, мов гаряча куля.

Закипіло серце вілі білій:

«Ой ти, коню, ти, проклята зрадо!

хоч би я могла тебе убити,

все б мені на серці легше стало!..»

Обізвався віщий кінь до віли:

«Не клени, кохана господине,

Якби я тебе не випіс в небо, ви б дістались у полон обоє.

Не на те ж ти вілою вдалася, щоб тебе в’язали людські руки!»

Мовчки віла огиря сідлає, а на серці мов гадюка в’ється. Віщий кінь словами промовляє, потішає господиню любу:

«Не журися, люба господине, не журися, в тугу не вдавайся, ми знайдемо твого побратима, як живий він, ти його врятуєш, а як мертвий — чесно поховаєш, та й не буде межи вами зради!»

Мовчки віла на коня сідає і пуска уздечку геть па вітер. Кинувсь огир, наче віща птиця, де гора — орлом перелітає, кида в кручу погляд соколиний, по долинах ластівкою в’ється, понад містом нроліта совою, темну ніч пройма вогненним зором. Так літали три дні і три почі та й спинились у Стамбулі-місті. Перебралась віла за туркеню, в просту одіж, мов яка селянка, ходить скрізь по вулицях, майданах, де стоять невільники на продаж.

Є багато всякого юнацтва, та немає побратима віли.

У султана білії палати, а під ними чорнії темниці, там сидять в неволі бідні бранці, світу-сонця не видають в очі.

Тільки ніч покриє всі дороги, віла йде попід темничні мури, напускає туману на варту, насилає сон твердий на неї, приникає вухом скрізь до мурів, наслухає, чи не чутно гуку.

Віщий слух у віли-чарівниці, та мовчить темниця, як могила.

Аж на третю ніч почула віла, як хтось тяжко застогнав за муром: «Скарай, боже, тую вілу білу!..»

Як почула те стогнання віла: а Ох і леле! Голос побратима!»

Добуває віла запоясник, мур довбає, твердий камінь креше, пробиває шпарочку вузеньку, подає до побратима голос:

«Не клени мене, коханий брате, Згляньсь на бога й на святого Йвана! Я ж тебе не зрадила, єдиний, зрадив нас обох мій кінь крилатий. Розрубав на крилах пута ворог — кінь шугнув зо мною попід хмару. Свідчусь богом — я того не хтіла!

Ось я тут стою коло темниці, я прийшла тебе порятувати».

Обізвався побратим до віли: «Щира дяка, любая посестро, що прийшла мене порятувати.

Шкода тільки — вибралась пізненько, десь для турків довго чепурилась...»

Облилося кров’ю серце вілі: «Побратиме, згляньсь на божу ласку! Якби ти мене тепер побачив, не сказав би — віла чепурилась...»

Тут лагідно бранець їй промовив: «Помирімось, любая посестро,— що минуло, того не вернути, а мене вже ти не порятуєш.

От спасибі, шпарку прорубала, хоч побачу промінь у темниці, поки бог до себе прийме душу.

Ох, коли б вже він прийняв скоріше! Десь про мене тут і смерть забула!..»

Знов до нього віла промовляє:

«Не кажи так, милий побратиме, бо живий живе гадати мусить.

Варта спить, на вулицях безлюдно.

Я віконце ширше прорубаю, я спущу тобі намітку білу, ти по ній дістанешся до мене.

Тільки свисну — миттю кінь прилине. За хвилину ми вже в горах будем!»

Обізвався побратим до віли, промовляє, мов ножами крає:

«Що минуло, те вже не вернеться,

бо нема для мене волі й в горах.

Вже мені сириця тіло з’їла, а залізо кості перегризло, а темниця очі помутила, горде серце висушив той сором, що зламав я сам почесну зброю і живим до рук дістався туркам.

Вже мені тепер життя немиле, чи в темниці, чи на вільній волі».

Ще до нього віла промовляє, ще востаннє заклинає богом:

«Я сама спущуся у темницю, я таки тебе врятую звідти.

Аби нам дістатися у гори, я тебе там вигою, мій брате, я ж недарма віла-чарівниця — вмію гоїть всі юнацькі рани».

Та на теє побратим до віли не говорить, тільки словом стогне: «Шкода праці, любая посестро! не з юнацьких ран я погибаю.

Хоч іди поглянь сама на мене,

то й рука не здійметься, щоб гоїть.

Якщо ти мені посестра вірна,

то зроби остатнюю послугу:

одбери мені життя, чим хочеш,

аби то була почесна зброя,

поховай десь тіло се стражденне,

щоб над ним злий ворог не знущався.

Коли ти мені сього не вчиниш,

то таки зрадливе в тебе серце».

Заридала, затужила віла, закувала, як зозуля сива:

«Що ти кажеш, побратиме любий?

Чи рука ж моя на те зведеться?»

Тут озвався побратим до бога:

«За що, боже, покарав так тяжко, що не дав юнака-побратима, а судив посестру — сюю вілу?

От тепер я помочі не маю, тільки маю жалощі дівочі, чи й без них мені не досить жалю?..»

Вже не мовила ні слова віла, лиш махнула білим завивалом. Спалахнула ясна блискавиця, посліпила всю турецьку варту, пропалила всі темничні двері, просвітила вілі шлях до брата.

Тільки раз поглянула на брата віла