Читати книгу - "Дев’яноста хвиля міграції"

— Що будемо робити?

Густав замислився. Ми стояли і поглядали здалеку на порт, на причал, де стояв наш буксир.

— Є ідея, — Густав пожвавішав. — Гамбург — це ще не весь світ. Поїхали до Амстера!

— Куди?

— В Голландію, в Амстердам! Тобі не однаково? У мене там друзі. Я й минулого, й позаминулого року туди їздив.

Слід зазначити, що Густав мав непогані організаторські задатки. З його мозком він міг непогано заробляти, а натомість бомжував у рідному місті, заробляючи крадіжками та п’ючи все, що горить. Інколи здавалося, що він геть не німець.

— Все, пора, я домовився. Тут фура на Амстер шурує. Напівпорожня, лише з тарою з-під квітів. Водій нас візьме. У тебе марок двісті зайвих є?

— Навіть більше.

— То жодних проблем. Зараз пивом затаримося — і до нього на стоянку. Тільки треба скляні пляшки брати. Тоді їх можна замість туалету використати.

— Густаве…

— Що?

— Тільки давай пива просто купимо. А то попадемося на дрібноті — і все, гаплик.

— Не маю заперечень, майн лібе фройнд, — посміхнувся Густав.

Дорога до Амстердама запам’яталася хіба що тим, що ми пили. Спершу пиво, а коли перетнули кордон, відкоркували горілку. Тож коли водій розшнурував тент і ми повилазили назовні, він ледь не впав без тями, поглянувши на нас. Замурзані, п’яні, всі в якомусь мотлосі, ми насамперед відлили на колеса машини.

Амстердам — найкраще з міст, які я бачив. Сила-силенна людей, квітів, каналів, велосипедів і канабіс-кафе. Розмовляють тут на dutch, або, як кажуть у нас, голландською. Однак усі, з ким я спілкувався, добре розуміли і мою погану німецьку, і ще гіршу англійську. Густав привів мене до своїх друзів. Дуже запам’ятався Адам. Він мав зелене волосся і грав у якомусь гурті на барабанах.

— Давай, Русмане, пробуй, — ми сиділи з Адамом у підвалі в провулку й курили марихуану. — Справді ж, крутіше за пиво?

— Не впевнений, — відповів я і закашлявся. — І жерти після неї хочеться. Здається, бичка з’їв би.

Я таки замовив собі пива. Одразу запаморочилася голова.

Останній день, а вірніше ніч, яку я провів в Амстердамі, я не забуду до смерті. Теплої осінньої ночі я стояв на місточку, перекинутому через канал, і блював униз прямісінько на поліцейський скутер. Абсурд. Місто тонуло у квітах та місячному сяйві, а я не міг спинитися, і весь непотріб з мого нутра летів на голову поліцейського.

— Прізвище, ім’я та по батькові, — перекладача знайшли лише польського, однак цього було цілком досить.

Згодом я збагнув, що ці слова — невід’ємна складова мого європейського існування. Для людини, котра нелегально приїжджає до чужої країни, рано чи пізно все закінчується саме ними. В інший спосіб навіть не потрапиш додому. Або тебе зловлять, або доведеться самому здаватися, щоб повернутися додому за рахунок чужої держави.

Німці дуже не хотіли забирати мене в голландців. Однак у паперах, які я підписав, значилося, що до Нідерландів я потрапив саме з території Німеччини, тож вибору прикордонники не мали.

— Шайзе, — німець, який підписував папери, глянув на мене з-під лоба і колупнув у зубах зубочисткою.

А загалом, подорож до Амстердама дала мені багато. По-перше, я зрозумів, що наркотики, навіть слабкі, це не моє. По-друге, дізнався, що називати Нідерланди Голландією неправильно, бо Голландія — це лише район країни. Понад те, Голландій виявилося дві — Північна і Південна.

І ось я знов у Гамбурзі. З огляду на попередній штамп про депортацію, розмовляють зі мною більш суворо. Навпроти сидить цілий поліцейський капітан, а поруч — товстий єврей-перекладач із заклеєною пластиром верхньою губою. Цей невеличкий круглий шматочок тканини тілесного кольору чомусь мене дуже розлютив. Пластир, наче «Берлінський мур», відділяв моє життя від життя цього вгодованого самовдоволеного перекладача.

— Раніше ви підписували документи, згідно з якими зобов’язувалися більше не перетинати нелегально кордон Німеччини, так? — пластир на губі перекладача неприємно смикався з боку в бік.

— Так.

— Тож виходить, що ви свідомо порушили закон, — перекладач відкинувся на спинку стільця, той аж рипнув під його вагою.

— Виходить.

— Можна вас запитати про причину?

— Річ у тім, — я підкинувся до перекладача й довірливо понизив голос, — що мій дід, п’ятдесят років тому дійшов на танку майже до Берліна. Його контузило чи не в останній день війни. І він дуже переймався, що замість того, аби танцювати на сходах рейхстагу, потрапив до госпіталю. Я обіцяв, що дійду не тільки до Берліна, а навіть далі.

Очі перекладача зробилися, неначе блюдця. Він почервонів, і мені навіть здалося, що покрився прищами. Пластир на губі трохи відклеївся, відкривши здоровенний фурункул, і тріпотів, неначе прапорець.

— Я не буду цього перекладати, — він не сказав, а прошипів до мене. — Як ви смієте! Ви порушили закон чужої держави і глузуєте?

— Ні, — розходився я. — Як ви смієте! Ви, представник народу, який ці недолюдки нищили в гетто та таборах! Як можете ви служити їм, а мене зневажати?! Не перекладайте. Як хочете, мені до дупи. Я не тупе бидло. Мені нічого не буде. Викинуть, а я знову приїду. Бо в себе вдома мені поки що робити нічого. Розмову закінчено!

Я перейшов на крик. Німець, не розуміючи, що відбувається, лупав оченятами то на мене, то на перекладача. Той витягнув хусточку, витер лоба і навдивовижу спокійно сказав німцеві, що я нібито жалкую, що порушив закон.

— Бачиш! — зі злістю кинув я перекладачеві. — Ти боїшся. Треба було перекласти. Можливо, хоч трохи відчув би себе людиною, а не худобою.

— Ось ваш паспорт, білет до Берліна, трансфер по місту і