Читати книгу - "Оцеола, вождь семінолів"

Батько відмовився бути присутнім при страті. З нашої родини тільки я пішов за натовпом. Мулат побачив мене і вкрив лайкою, тріумфуючи, що зумів поранити. Мабуть, я був для нього запеклим ворогом. Я і справді став мимовільним свідком злочину Жовтого Джека, його засудили завдяки моїм свідченням, але я був не мстивий і готовий посприяти, аби він уникнув жахливої долі, принаймні тортур.

Ми підійшли до місця страти. Там уже метушився люд: хтось збирав хмиз і складав його навколо дерева, хтось розпалював вогонь. У натовпі лунали сміх і жарти, але долинали й вигуки, в яких явно відчувалася ненависть до всіх кольорових людей. Найбільше відзначався молодий Рінгольд, норовливий, жорстокий хлопець, який успадкував найгірші риси свого роду.

Я знав, що йому подобається моя сестра. Я часто помічав, що він звертав на неї особливу увагу і не приховував своїх ревнощів до її молодих друзів. Його батько був найбагатшим плантатором у всьому селищі, і гордовитий синок вважав себе всюди бажаним гостем. Я не думаю, що він подобався Вірджинії. Втім, напевно не можу сказати – питання надто делікатне, аби поставити його дівчинці-підлітку, яка вважала себе дорослою панянкою.

Рінгольд не вирізнявся ні красою, ні шляхетністю. Певно, він був недурний, але дуже зарозуміло поводився з людьми, що мали нижчий соціальний статус, – звичайна риса синків заможних батьків. Усі позаочі казали, що він дуже мстивий. На додачу ще й тринькав гроші, тинявся по шинках найнижчого штибу, влаштовував півнячі бої.

Я не любив його і ніколи не прагнув спілкуватися з ним. Він був трохи старший за мене, але річ не лише в цьому – мені не до душі були його характер і вподобання. Та мої батьки були іншої думки. Вони привітно приймали Рінгольда вдома, вочевидь, вважаючи його своїм майбутнім зятем. Навіть не помічали його недоліків – блиск золота часто засліплює нас.

Цей юнак був із тих, хто наполегливо вимагав смерті мулата. Він жваво допомагав готуватися до страти. Почасти це пояснювалося вродженою безжальністю, бо молодого Рінгольда і його батька вважали жорстокими плантаторами, і для всіх рабів нашої колонії найстрашнішою погрозою була обіцянка продати їх «масі Рінгольду».

Та поведінку молодого Рінгольда можна було пояснити й інакше: він уявляв, що чинить по-лицарськи, виявляючи дружні почуття до нашої сім’ї – а головне, до Вірджинії. Та він помилявся. Його жорстокість не могла викликати схвалення в нашій сім’ї. Та й навряд чи моя добра сестра за це нагородила б його привітною усмішкою.

Молодий метис Пауел також був тут. Почувши шум погоні, він повернувся і тепер стояв у натовпі, але участі не брав.

Рінгольд побачив індіанця, і в його очах я помітив дивний вираз. Він уже знав, що смаглявий юнак урятував Вірджинію, але вдячності до нього не відчував. Навпаки, в його грудях спалахнуло інше почуття: це було видно з презирливої посмішки, що майнула на його губах.

Це стало ще помітніше, коли він грубо звернувся до Пауела.

– Гей! Червоношкірий! – крикнув він. – А ти чому не береш участі в цій справі? Гей ти, червоношкірий, чуєш?

– Це ви до мене звертаєтеся? – з обуренням вигукнув метис, кинувши гордий погляд на кривдника. – Колір моєї шкіри кращий за ваш, боягузливий бовдуре!

У Рінгольда колір обличчя був жовтуватий – Пауел влучив у яблучко. Юний плантатор блискавично збагнув образу, але його так здивувала і обурила реакція індіанця, що на якусь мить у нього відібрало мову. Перш ніж Рінгольд спромігся вичавити бодай щось у відповідь, долинули крики:

– От дідько! Що там базікає цей індіанець?

– Повтори, що ти сказав! – верескнув Рінгольд, нарешті спам’ятавшись.

– Як на те ваша ласка: боягузливий бовдуре! – крикнув метис, наголосивши на останніх словах.

Та не встиг він це вимовити, як Рінгольд вистрілив, але куля пролетіла мимо. За мить противники кинулися один на одного. Зчепившись, вони впали на землю, та перевага була на боці метиса. Він опинився зверху, у його руці зблиснув ніж. Напевно, то були б останні жовчні слова Рінгольда, якби хтось із натовпу не примудрився вибити ніж із рук метиса. Кілька чоловіків кинулися розбороняти молодиків.

Хтось обурювався поведінкою індіанця і вимагав для нього смертної кари, але, на щастя, знайшлися люди з благороднішими уявленнями про справедливість. Вони були свідками того, як зухвало поводився Рінгольд, і, попри вплив і силу його сімейства, стали заперечувати проти цього вбивства. Я був готовий до останнього захищати метиса. Годі навіть уявити, чим би все це скінчилося… Та раптом хтось крикнув: – Жовтий Джек утік!

Я озирнувся. Мулат і справді втік! Люди відволіклись на сутичку Рінгольда з індіанцем і забули про мулата. Ніж, який хтось вибив із рук Пауела, впав до ніг Жовтого Джека. Скориставшись здійнятою катавасією, він підняв його, розрізав мотузки, якими був прив’язаний до дерева, і кинувся навтьоки. Хтось намагався схопити мулата, але він, мов змія, вислизнув із рук і помчав до озера.

Це була божевільна спроба. Його або застрелять, або наздоженуть. Та хіба можна назвати божевіллям спробу уникнути вірної смерті – і якої смерті?!

У бік втікача загриміли постріли, спочатку з пістолетів, потім із рушниць. Рушниці лежали на землі або були притулені до дерев і парканів. Усі помчали по них. Стрілки прицілювалися – чувся сухий тріск, схожий на навчальну стрільбу загону піхотинців. Серед білих було багато вправних стрільців, але важко поцілити в людину, що рятує своє життя. Імовірно, жоден постріл не влучив у ціль. Принаймні, коли дим розвіявся, ми побачили, що мулат кинувся в озеро і поплив.

Дехто кинувся заряджати рушниці, інші ж, бачачи, що спливає дорогоцінний час, кидали зброю, на бігу зривали з себе капелюхи, куртки, чоботи і стрибали у воду слідом за втікачем.

За кілька хвилин картина змінилася. Місце страти спорожніло. Одні юрмилися на березі – вони горлали і жваво жестикулювали. А решта – кількадесят чоловіків – мовчки пливли, і лише голови їхні стирчали з води. Далеко попереду – за п’ятдесят футів од них – виднілося чорне кучеряве волосся, жовті плечі і шия самотнього плавця, який докладав нелюдських зусиль, щоб урятуватися від переслідувачів.

То була дивна сцена! Щось нагадало мені полювання на оленя – оточений з усіх боків, він кидається у воду, а собаки з гавкотом сміливо пірнають услід. Тільки тут панувало ще більше збудження, люди й собаки полювали не на дичину, а на людину. Хорти й лягаві зі своїми господарями кинулися в погоню. І