Читати книгу - "Пригода опівночі. Однієї дощової осені, Андрій Гуляшки"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Якщо ви розкриєте реєстраційну книгу відділу «Ліки та постачання», то побачите, що Кинчо Настев справді одержав цього листа 5 березня.
Але ви можете спитати, як такі досвідчені у зберіганні медикаментів люди, як Настев і Рашков, не помітили тоді нічого дивного в розпорядженні свого начальника? Хіба їм уперше доводиться одержувати і зберігати, різні вакцини? Думаю, що вони обидва помітили незаконність у цьому розпорядженні, проте Венцеслав мовчав, бо така була воля його покровителя і шефа. Кінець кінцем, у нього було виправдання — розпорядження начальника, офіціальний документ! А Кинчо Настев мовчав просто через те, що його безпосередній шеф не промовив жодного слова з цього приводу. Та, думаю, не обійшлося і без невеликих сум грошей, таких, які потрібні були, щоб надбудувати другий поверх, придбати «Яву». Лікар давав гроші начальникові складу, а той — своєму помічникові.
15 серпня Петр Тошков вирушає в Девін нібито для інспектування місцевої санітарно-лікарської бази, а насправді для того, щоб зустрітися з резидентом іноземної агентури. Чи є цим резидентом Ракіп Колібаров, чи він тільки здійснює зв'язок з ним, ще треба встановити. Крім того, треба встановити, чи одержав Ракіп заразний матеріал від лікаря, чи, може, лікар тільки дізнався від Ракіпа, що матеріал уже доставлено.
Отже, епідемія ящура спалахнула з жахливою силою. Директор Центру Світозар Подгоров б'є на сполох і наказує відділу «Ліки та постачання» негайно надіслати — автомашинами і літаками — рятівну німецьку вакцину в райони, які перебувають під загрозою. Петр Тошков і начальник складу виявляють виняткову активність. І партійне бюро та профспілкова організація оголошують їм подяку за напружену понадурочну і навіть цілодобову роботу.
Але ось минає тиждень, і на адресу Центру починають надходити тривожні повідомлення: вакцина не допомагає. Однак Петр Тошков спокійний. Він одразу ж після роботи мчить на своєму мотоциклі до водоймища Іскир ловити рибу, а ввечері пиячить з друзями. — У цьому місці своєї промови Славі Ковачев багатозначно глянув на Абакума.
— Це цілком правильно, — зауважив Абакум. — Я знайомий з лікарем і в той час, про який ви кажете, кілька разів вечеряв у його новій квартирі.
У кабінеті запала ніякова мовчанка. Полковник Ванов почав ритися в шухляді стола, шукаючи цигарки.
Абакум ввічливо запропонував йому свої. Потім повернувся до Славі Ковачева і посміхаючись спитав:
— Чому ви перервали свою розповідь на найцікавішому місці?
— Нічого, — кивнув головою Славі Ковачев. — Зараз розповім далі. З 18 серпня я не спускаю очей з цих людей, знаю про кожен їхній крок. За три дні до самогубства Венцеслав Рашков розмовляв по телефону з своїм братом, який живе в місті Санданські. 26 серпня начальник складу і Петр Тошков подались у Центральний універмаг і там довго крутились у відділі мотоциклів. Перед тим як вийти на вулицю, вони купили в книжковому відділі туристську карту Болгарії, а потім попрямували в закусочну на площі Славейкова. Під час сніданку Петр Тошков щось малював на карті, а Венцеслав Рашков щось записував на її полях. Потім Рашков згорнув її і засунув у ліву кишеню піджака. Таку карту можна придбати в кожному газетному кіоску, вона коштує всього два леви. В ім'я громадської безпеки я зробив гріх — біля виходу зіткнувся з Рашковим і витяг у нього карту. Ось вона. — Славі Ковачев поклав на коліно складену карту і швидко розгорнув її. — Тут можна побачити, що позначав червоним олівцем Петр Тошков. — Славі Ковачев помовчав, потім урочисто вигукнув: — Шосе від Софії до Триграда! — І додав уже тихше: — А знаєте, що написав начальник складу на полях карти? Ім'я, яке я вже не раз тут згадував: Ракіп Колібаров. — Ковачев підвів голову, щоб подивитися, який приголомшливий ефект справило на слухачів це ім'я, коли несподівано пролунав веселий, голосний сміх.
Сміявся Абакум. Реготав, не стримуючись, від усього серця, закинувши назад голову.
Похмуре обличчя полковника Ванова почервоніло.
— Прошу пробачення! — підвівся Абакум. — Мені ніяково за цей недоречний сміх. Але я раптом уявив собі, як колега Ковачев здивувався, побачивши ім'я Ракіпа, і мені стало смішно.
— А по-моєму, ви даремно смієтесь, — кинув полковник.
— Навпаки, я не дуже здивувався, — сказав Славі Ковачев, і в його голосі прозвучала усвідомлена власна гідність, — бо я вже догадався, як згодом повернеться справа. Петр Тошков зрозумів, що йому загрожує провал, і тому вирішив позбутися свого головного співучасника. Лікар почав переконувати Рашкова, що становище безнадійне і що його чекає суд, а може й шибениця. Очевидно, Венцеслав Рашков спробував прикритися розпорядженням від 4 березня, яке він одержав од лікаря. Але з цього нічого не вийшло. «Не покладай надій на листа, — мабуть, сказав йому лікар Тошков. — Це звичайнісінький папірець. У мене є копія за тим самим номером і за тією ж датою, і в копії зазначено, як справді треба зберігати вакцину, а твій оригінал підроблений. Ти сам його написав, підробив мій підпис, а справжній оригінал знищив». Потім лікар запропонував начальникові складу перейти кордон, розраховуючи, що Колібаров зуміє справитися з хлопчиськом. Тошков дав йому грошей на придбання мотоцикла, позначив шлях до Триграда на карті і назвав людину, яка мала провести Рашкова за лінію кордону. Але тут трапився непередбачений випадок: зникла карта. Записавши ім'я і прізвище Ракіпа Колібарова своєю власною рукою, Венцеслав тим самим підписав собі смертний вирок: і завідуючий відділом, і начальник складу були певні, що карта попала до рук міліції. Близько сьомої години вечора шпигуни розстаються біля пам'ятника патріархові Євтімію. Лікар обіцяє зайти до Рашкова вранці. Отже, поспішна ліквідація Венцеслава стає питанням життя і смерті для Петра Тошкова.
27 серпня на початку одинадцятої години лікар приходить до Венцеслава, але проникає до його кабінету не через головний вхід, а через вікно подвір'я. Він замикає двері і пошепки сповіщає Рашкова, що на протилежному боці вулиці, напроти головного входу, стоять два агенти. Венцеслав також бачив їх уранці, коли йшов на роботу. Між іншим, мій помічник теж помітив цих двох таємничих людей, але подумав, як і слід було сподіватися, що це працівники органів Державної безпеки. Проте, як ми з'ясували, органи Державної безпеки не посилали до складу нікого. Для
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пригода опівночі. Однієї дощової осені, Андрій Гуляшки», після закриття браузера.