Читати книгу - "Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький"

Названі села вже безпосередньо прилягали до райцентру, межуючи з його околицями, а згодом, уже в досить далекі повоєнні роки, влились у саме містечко, утворивши з ним одне ціле.

Може постати запитання: а чому ми відразу не спробували поселитись у місті? Тут треба було знати ті часи. Справа в тому, що у селах можна було обійтись без так званої «прописки», можна було обійтись без пред`явлення «пашпорту», оскільки в сільській місцевості мешканцям не видавали «пашпортів» у ті часи. Мама ж наша хотіла оселитися в містечку, бо тут можна було знайти якусь роботу, бо наші невеличкі заощадження зменшувались з кожним днем, наче та шагренева шкіра.

Та вже перша спроба мами поселитись у містечку нагадала їй хто є хто. Знайшовши в центрі «старого міста» серед неймовірно скупчених будиночків величезну єврейську сім`ю, вона згодилась за якусь там ціну на прохідну напівтемну кімнатку.

Переночувавши ніч, мама вранці пішла туди, куди треба було обов’язково піти — в районне відділення НКВС. З паспортом зайшла до начальника, а він вже мав вирішувати, що і як — прописувати по місцю проживання чи прийняти якесь інше рішення.

Найкращий у містечку, мурований цеглою будинок зі спокійними архітектурними формами порталу, з гарними пілястрами, ритмічно членованими фризами, — мав два крила, які поєднувались досить розкішним під`їздом, що являв собою відкриту терасу з двома рядами хвилястих поручнів і симетричною колонадою.

Після кількох запитань та перевірки папірця, черговий провів маму до начальника. Був літній ранок, але у начальника горіла настільна електрична лампа, промені якої втикались у лице відвідувача, а самого начальника абажур затіняв. Це було настільки характерним для робочого режиму подібного роду установ, що уже ставши дорослим, я неодноразово спостерігав це видовисько, яке стало вже типовим, і використовувалось згодом у кінофільмах, п`єсах та інших засобах зображення «радянської діяльності».

У великій, з темними кутками, кімнаті (вікна закриті шторами) за столом сидів начальник. Хоч він і сидів, але відразу було видно, що це людина висока на зріст, кремезна, молода і красива. Поблискуючи скельцями пенсне (всі нижчі хотіли бути схожими на найвищого найближчого соратника товариша Сталіна, товариша Берію) і кинувши:

— Я вас слушаю.

І взявся перегортати сторінки поданого йому паспорта. Це зайняло якихось там чверть хвилинки і, поки мама розказувала причину свого переїзду з Волочиська до Хмільника (близько живе сестра, чоловік на будовах п`ятирічки, сприятливий клімат для дітей тощо), начальник встав з-за столу, підійшов до неї впритул і, ткнувши паспорт їй в руку, якось з докором промовив:

— Мадам, какие стройки, чья сестра, зачем климат? У вас в паспорте черным по белому написано: что ваш муж репрессирован тогда–то что вы без отметки в местных органах выехали (бежали) в Винницкую область, Хмельницкий р-н, что… что… что… І все, що він говорив, було правдою. А все, що мама говорила було неправдою…

Обеззброєна та пригнічена мама ледь вимовила:

— Что же вы мне посоветуете?

— А ничего не посоветую, так как вы у меня не были.

І, взявши її за руку вище ліктя та легко стиснувши, чи цим підбадьорюючи її, чи даючи зрозуміти, що їй потрібно негайно йти звідси, більше не ставлячи ніяких запитань.

Мама зрозуміла, що означає «…вы у меня не были…» і того ж дня згодила кімнату в селі Вугринівці, яке протягнулося вздовж правого берега річки та відділялось від міст лише дерев’яним мостом. Ось і найнята хата була за 150–200 кроків від мосту. Таким чином, ми жили в селі (легше з пропискою), але наче у місті (легше з роботою). Крім того, дещо почала спадати напруга репресій, пік яких припав на осінь 37‑го та весну 38‑го років. За цей час, сімей репресованих ставало все більше і більше. Вони почали становити досить значну частину громади, і до них потроху звикали, правда лише на побутовому рівні.

На цій новій квартирі (ми займали половину хати) хазяїн Степан Данилишин дозволив мамі купити корову. А через деякий час, мамі вдалося влаштуватись швачкою у місцевій артілі.

На цей час, будь-які заощадження у нас закінчились. Тьотя Маня, яка залишилась у Волочиську, все, що могла продала і потрошку якось пересилала нам грошей. Та наступив час, що ці надходження припинилисъ назавжди. Я пас корову, доглядав за сестричкою, мама ходила на роботу. З часом з`явились замовники, і мама шила вдома довгими вечорами. Потроху вона набувала майстерності.

Швейна машина «КАІZЕR» дісталась їй в придане від її мами, а та теж одержала цю машину в придане. Скільки тією машиною було перешито! Дістався їй не тільки сатин, маркізет та файдешин, а строчила вона й валянки «чуні», кожухи, брезент, шкіру. А що вже фуфайок та ватних штанів!… То не перелічити! Лише в кінці 60‑х років я купив мамі нову ножну швейну машинку «Подольская». Але та була, за словами мами, «як небо і земля», хоча шити таких грубих речей вже не було потреби.

Kaizer, Kaizer! На цю швейну машину мама молилася.

Вважала, що ми маємо завдячувати їй своїм життям.

Вже не знаю по якій причині, але корову прийшлось продати, а ми переїхали жити в село Порубинці до Владики — рахівника тамтешнього колгоспу. Будинок стояв поруч з колгоспним двором. Тут я вже був у своїй стихії. Коні! Я ладен був робити будь-яку роботу аби бути біля коней: чистити, поїти, закладати сіно, розпрягати і все інше тільки, тільки бути біля коней.

Яке ж то щастя спадало на голову хлопчиська, коли йому дозволяли сісти на коня, поїхати ним до Бугу, щоб напоїти та покупати коней. На все життя запам’яталось мені це дійство. Я й зараз виразно бачу різкий вигин річки, яка мала у цьому місці досить широке плесо, таке зручне для купання коней, старі верби на березі; бачу зелений луг і чую! Так, так! Чую всі ті запахи, що якось відтворюються від навколишніх предметів. Бачу також кольори, але не окремо один від одного, а якусь суцільну кольорову гаму середовища, в якому перебуває моє буття. І тиша. Ця тиша особливо виразна ще й тому, що вона порушується приємним фурканням коней, стрекотом пташини, дзижчанням якоїсь комашини.

Не обходилось і без курйозів, котрі боляче врізались і