Читати книгу - "Пан Тадеуш, Адам Міцкевич"

як грибок, лиш тім’я укрива: Цих слуг жокеями з-англійська назива Господар. На ходу свої підвівши очі, Він замок поміча і роздивитись хоче: Ніколи зранку ще його не оглядав. Став та й дивується, неначе не пізнав, Так ранок одсвіжив, одмолодив ці мури, Каміння золотом обсипавши похмуре. Ось вежа піднеслась висока, мов стріла, Що знизу мла її ранкова обняла; Он дах поблискує барвистими огнями, І промінь грається останніми шибками, Ще не побитими. Весь низ туман поняв І виломи й дірки від ока заховав. Мисливські вигуки, ударившись об стіни, Тремтять і гомонять, мов ожили руїни, Немов залюднено давно порожній дім І знову він гримить у бенкеті гучнім. Граф полюбляв чудні видовища й пригоди Звав романтичністю. Казав, що є з природи Романтиком і сам. Та й справді, був дивак: Не раз, полюючи, забуде про собак, Що гонять звірину, коня зненацька спинить, І в небо дивиться, і смутно погляд мінить, Як кіт, побачивши на сосні горобців. Частенько по полях самотньо він ходив Без зброї, без хортів, а то блукав по гаї, Як рекрут, що з війни наосліп утікає. Або над річкою було собі стоїть Як чапля, що за раз хотіла б половить Всю рибу у воді. Були ці дивні штуки — Як дехто гомонів — з великої науки. Граф шану мав, однак, серед усіх краян: Гостинний багатій, старого роду пан, Був добрий до селян — і до євреїв добрий. Він їхав повагом, вдивляючися в обрій, І замок розглядав уважно з-під руки. Враз вийняв олівця, розгортує листки І взявся рисувать тонке сплетіння ліній. Аж чується хода у тишині пустинній: То другий споглядач іде із-за стіни, На замок дивиться, понуро-мовчазний, — А руки в кишенях. То на проходці ранній Гервазій був, слуга горешківський останній. Високий, ніби стовп, широкий, кремезний, Сивоголовий дід, — він, силою міцний, Колись між шляхтою був перший верховода. Та з часу, як страшна лучилася пригода І з кулі вражої властитель замка вмер, — Змінив удачу він. Ніхто не чув тепер Ні дотепів його, ні сміху голосного, І всі бенкети йшли без нього й не про нього. Носив горешківську ліврею цілий вік: Хоч колір первісний давно з лівреї зник, Та вишиті герби на ньому скрізь рясніли — Півкозиці,- тому сусіди й охрестили Його Півкозицем за давніх ще часів. «Мопанку» — промовлять частенько він любив, І звідси прізвисько пішло йому: Мопанку. За молодечих літ на сеймах чи при жбанку Мечем він ворога, як на капусту, сік, — І сам Рубакою себе взивать навик. Ще часом назвище йому давали Шрама: Була на лисині йому при ямі яма. Він титул Ключника з повагою носив. Хоч в домі не було дверей, не то замків, — Ключі при поясі щораз, однак, бриніли: Таки він притулив, усі зібравши сили, Дверей щось зо двоє; щодня їх одмикав І з того радощі собі єдині мав. В покої замковім він мешкав самотинно, Хоч Граф запрошував старенького гостинно До нього перейти на тихий відпочин: Бач, тільки дишучи повітрям цих руїн, Гервазій бути міг спокійний та здоровий. Граф, що уже й забув наздоганяти лови, Покликав Ключника, Гервазій дав уклін: Це ж кревний Стольників зостався лиш один, Горешківська б то кров, горешківська дитина — Хоча й не по мечу: жіночого коліна! З-під шапки блиснула у шрамах та в цятках Стареча лисина, як небо у зірках. «Мопанку! Вибачай мені оце прислів’я, Воно горешківське! Зневажить не хотів я Достойність графову! І Стольник,[37] пан з панів, В розмові щоразу мопанку говорив, — І я так говорю. Чи правда ж, ясний пане, Чи плещуть язиком од заздрощів краяни, Що ніби грошей ти жалієш на суди 1 замок оддаєш, пускаючи сюди Сім’ю сопліцівську? Чи ж я повірю тому?» І голову схилив у смутку мовчазному. «Що в цьому дивного! — тут Граф одповіда. — І кошти тратяться, аж вимовить шкода, І часу жаль мені на цю нудну турботу. Ото ще, завести з Сопліцою роботу! Вже