Читати книгу - "Попелюшка з Франківщини, Марія Євтушенко"

— Я думаю, вам варто поговорити з нею самою, — чую голос матері, її слова, але не розумію сенсу. Таке відчуття, наче мова йде про мене, але хто і про що хоче зі мною поговорити?

Рефлекторно призупиняюсь й чекаю, але нічого не відбувається. За столом ведуться розмови, та тільки знайомими голосами. 

Розумію, що мені нічого ловити, і відновлюю кроки.

У своєму домі я почуваюся доволі комфортно, та не сьогодні. Щось не так. Мій звичний комфорт покинув мене, і його місце заполонив погляд. Він був наче голки! В'їдаються у шкіру, пробираються під неї міліметр за міліметром і змушують тріпотіти… але не від страху. 

Хитаю головою і наважуюсь роздивитися присутніх чоловіків. Першим, об кого спіткається мій погляд, є той чоловік, який вийшов першим з автомобіля, але зараз він мені здається дійсно чоловіком, а не мокрим півнем.

Всього на мить мені стає соромно за свої слова про бульку з носа, як і приходить розуміння того, що, напевно, чоловіки й не зрозуміли, про що я їм там городила і до чого були сказані ці слова. 

Місцевий сленг. Колорит Західної України. Їм не зрозуміти, адже вони зі столиці. Про що я чисто випадково дізналась — батько запитав їх перед тим, як я побігла нагору приводити себе до порядку.

Насичені карі очі вивчають мене. 

Не те щоб я обімліла, щойно наші гляділки почались, але визнати визнала, що мужик так нічого. Гарний, пристойно одягнений, хоч і трохи замурзаний, на голові не елегантна зачіска, але помітно, що перукарню відвідує доволі часто. За бородою він теж стежить, і я можу посперечатися, що цей екземпляр мало чим відрізняється від тих, хто теж відрощує волосся на обличчі, а відповідно, має спеціальний гребінець!

Подумки усміхнувшись своїм думкам, я першою відводжу погляд і сідаю за стіл.

Всю вечерю спостерігаю за чоловіками. Їхньою мімікою, жестами, тим, як вони наминають борщ за дві щоки. У пів вуха слухаю, що говорить батько робітникам, які теж сидять з нами за столом, й ігнорую злий погляд Васьки. Про те, чому він дується і що коїться в його голові стараюсь не думати, але одна думка не покидає моєї голови: Васька бачив, як я витріщалась на незнайомця, а він на мене.

Наймані робітники, їхня думка мене мало хвилює. Головне, щоб рідні не помітили, а то знову заведуть свою пластинку: роки летять, а кавалера немає!

Неодноразово відчувала на собі погляди незнайомців. Перші такі рази в мене тряслась рука, від чого борщ виходив за межі ложки, і я бісилась не на жарт, стискаючи бідні столові прилади до білих пальців. І якби не матір, я б точно запустила ложкою з борщем у зухвалі очі.

Матері доводиться легко штовхнути мою ногу своєю не один раз, а потім мені все це набридає. Я набираюся нахабності й збираюся давати здачі.

Першим, хто від мене отримує невидимого прочухана, є Ігорчик! Він сидить навпроти, і йому найзручніше стріляти у мене своїм прожерливим поглядом. У мене одразу ж з'являється асоціація з нашим півнем. Він також зухвалий і, коли ти йому даєш їсти, не просто клює носом зернята — він їх коштує доволі обережно у той час, коли очі жеруть кляте зерно!

Ось так й Ігор зжирає мене зацікавленим поглядом, а я даю здачі тим же — дивлюсь на нього, уявляючи перед собою не гарного хлопця, а козячі какульки у вигляді горошків, і при цьому так єхидно усміхаюсь, уявляючи, як він жере ті горошинки. 

“Слабак!” — охарактеризую хлопця, адже не витримав, бідолаха, дівочого, невинного погляду! 

Я чую, як матір тихо кашляє, бо знає, на що здатна її Оленка! 

“Твій невинний образ не одного погубить”, — любила говорити мені бабуся. Згадавши її слова, дивлюсь на неї, і та одразу реагує — легка усмішка, яку не так просто помітити на губах, всіяних глибокими, й не надто, зморшками.

Моя спокійна пісня грає не так довго, адже я відчуваю ще один погляд!