Читати книгу - "Попелюшка з Франківщини, Марія Євтушенко"

На мене дивиться наче Макар, наче Матвій. Я не запам'ятала. Його погляд не менш вивчальний, ніж погляд Мирослава, та його відгомін емоцій навіює мені зухвалість і першість, а почуватися ніким я не люблю!

Зібравши всю волю у кулак, здіймаю голову й з гордістю дивлюсь на нього. Дивлюсь, наче на смертника, а потім починаю нахабніти: ковзаю очима на щоки, помітивши гострі вилиці, які притягують зір, жилаву шию і кадик, який рухається раз за разом, ковтаючи слину чи власну отруту. Не зупиняюсь від розглядання його тіла навіть тоді, коли матір під столом чіпляється в у мою ногу, змикаючи на ній свою долоню. Я бажаю крові й довести столичним, що я не одна зі стада, що їх оточує! Що не буду вестись на їхні дешеві понти, натреноване тіло, яке важко не помітити навіть через футболку з шортами, засмаглу шкіру, доглянуті фейси, модні стрижки.

Мене ніколи не цікавили статки. На мене ніколи не впливала зовнішність. Мене завжди приваблювала і буде приваблювати сутність людини! Її душа! А не просто випендрьож, чи, як говорить місцева молодь, мірянка, в кого вдома довші штори.

— Оленко, — щебече матір, відчуваючи продовження сьогоднішньої грози, але вже не на вулиці, а в її домі, — Мирослав Богданович звернув увагу на оформлення нашого будинку. 

“Знову хизувалась” — говорю подумки й кидаю погляд на Матвія-Макара-Мирослава. 

Усміхаюсь сама собі, помітивши румʼянець на смуглих щоках, і дивлюсь на Мирослава.

— Який він Богданович, якщо у нього вуса вимазані в сметані? — під тихе охання матері черпаю борщ. — І як вам мій смак? Бути мені дизайнером? — іронічно запитую в чоловіка й запихаю ложку в рот. Він ні чорта не петрає у цьому напрямку!

За столом повисає мертва тиша, в якій чутно дідусеве “моя онука”, бабусине шикання, ковтання материнського язика і зітхання батька. Робочі просто мовчать, адже знають мій норов. Щодо гостей, то Ігор скоро вилиці порве, а от Матвія-Макара-Мирослава, так старається замаскувати сміх під кашель.

Щодо Борисовича, то він онімів. Поглядом своїх очей пропалює. Тільки їх і видно на його обличчі. А ще вуса в сметані. Видовище доволі веселе й сміхотливе. Щоправда, не усім смішно.

— Будь адекватною, — шепоче матір так тихо, що навіть я не до кінця певна у тому, що вона говорить, — він хоче тебе взяти на… — витріщаю очі й різко повертаюсь обличчям до матері.

— Взяти на чому? — дивлячись у її очі, говорю самими губами, не вірячи тому, що мама тут мені лепече! 

Мені ж завжди мізки полоскали заміжжям, але ж не таким чином! От тепер і думай: мучила я трактор задля того, щоб визволити адекватних і необізнаних в місцевості людей, чи приїжджих кавалерів, які хочуть тебе взяти?

— Роботу, — гиркає мама у моє вухо. — Олено, ро-бо-ту. 

— А-а-а… — голосно говорю, розпливаючись в усмішці. 

“Таки петрає у цій сфері”, — а це вже подумки. 

Тягнусь до серветок, витягаючи звідти добрячу стопку, простягаю… Борисовичу чи Богдановичу? Знову плутаю. І саме у цю хвилину герой нашої розмови таки допетрує, що відбувається. Він закидає голову і починає голосно сміятись, заражаючи своїми веселощами всіх за столом. Ну, майже всіх. При цьому витерти з вус сметану не поспішає. 

— Тримайте, Мирославе Борисовичу, — ставка на Борисовича.

— Богданович, — змахує з очей сльози сміху й вириває з моїх рук ні в чому не винні підтирачки.

— Вибачте, Мирославе Богдановичу, — мило усміхаюсь. Чіпляє мене цей контингент, але ж тут начебто роботою пахне! — Я б з радістю почула вашу думку з приводу свого творчого підходу у дизайнерстві. Будуть з мене люди, чи просто… — стискаю зуби від материнської руки у мене на нозі й перефразовую: — чи просто не по одній стежці з цією професією?