Читати книгу - "Це не моя справа"

— Красно дякую, — сказав я. — Анічичирк.

В будинку все ще відчувався сильний запах газу, котрий посилився, коли я зайшов на кухню.

— Це справді Анна Скотт, — похмуро підтвердив Коррідан, показуючи рукою на скоцюрблєну тіло на підлозі.

Я стояв над нею, не в змозі вимовити ні слова.

На дівчині була рожева нічна сорочка з накинутим поверх білим пеньюаром, ступні босі, руки стиснуті в кулаки. Голова засунута в духовку. Відійшовши убік й обережно переступивши через її ноги, я зміг зазирнути дівчині в обличчя. Це була блондинка років двадцять п’яти. Навіть мертва вона була гарна, хоча я й не зміг вловити в цьому чарівному спокійному личку схожості з Неттою.

Я зробив крок назад.

— А це точно Анна Скотт? — запитав я.

Коррідан зробив нетерплячий рух рукою.

— Звісно, — озвався він. — Та жінка її упізнала. Ви ж не хочете сказати, що тут криється ще якась загадка?

— Дивно, що обидві кінчають життя самогубством, еге ж? — нутром я відчував, що тут щось не так.

Коррідан мотнув головою і пройшов у вітальню.

— Прочитайте ось це, — запропонував він, простягаючи мені аркуш паперу. — Це знайшли біля неї.

Я узяв аркуш і прочитав:

«Без Нетти життя для мене не має сенсу. Будь ласка, пробачте мені. Анна».

Я віддав йому записку.

— Навіть не маючи за спиною пів століття служби в поліції, я відразу би сказав, що це фальшивка, — зронив я.

Він узяв записку.

— Не намагайтеся бути дотепним, — холодно озвався Коррідан.

Я криво посміхнувся.

— Як ви думаєте, кому вона адресована?

Він хитнув головою.

— Поняття не маю. Місіс Брембі казала, що сюди приходила купа чоловіків. І серед них був такий собі Пітер, про якого Анна постійно згадувала. Можливо, записка для нього?

— А чи не міг це бути Пітер Еттерлі? — поцікавився я. — Хлопець, котрий подарував Нетті пістолет?

Коррідан почухав підборіддя.

— Навряд чи, — проказав він. — Еттерлі повернувся у Штати місяць тому.

— А, так, я й забув про це, — відповів я, підходячи до письмового столу, що стояв під вікном. — Сподіваюся, ви розшукаєте цього чоловіка?

Я відсунув шухляду і зазирнув усередину. Жодних паперів, жодних листів. Усі відділення ретельно вичищені.

— Вона старанно все прибрала перед тим, як накласти на себе руки. Ви знайшли хоч якісь папери?

Він заперечно хитнув головою.

— Тобто абсолютно нереально перевірити, чи це справді почерк Анни?

— Мій любий друже... — їдко почав Коррідан.

— Проїхали, — сказав я. — Просто такий вже я підозріливий. Знайшли щось цікаве?

— Нічого особливого, — він пильно придивився до мене. — Я скрупульозно обшукав будинок — тут нема нічого, що могло би поєднувати дівчину з фальшивими цінними паперами, діамантовими каблучками чи іншими подібними речами. Мені шкода, що я змушений вас розчарувати.

— Нічого, якось переживу, — вишкірився я. — Просто дайте мені трохи часу. Чи знайшли ви в помешканні шовкові панчохи?

— Я не шукав тут шовкових панчіх, — гаркнув він, — а займався значно важливішими речами!

— Тож пошукаймо їх. У мене пунктик щодо шовкових панчіх. То де тут спальня?

— Послухайте, Гармасе! Це вже надто далеко заходить! Я й так дозволив вам...

— Заспокойтеся, прошу вас, бережіть нерви!.. — сказав я, миролюбно поплескуючи його по руці. — Ну що тут поганого? Нетта мала купу шовкових панчіх, і всі вони зникли. Анна теж повинна була б їх мати; можливо, вони все ще на місці. Ходімо погляньмо!

Кинувши на мене роздратований погляд, він повернувся до дверей.

— Зачекайте тут, — сказав Коррідан і почав підійматися сходами.

Я пішов за ним услід.

— Можу знадобитися. Завжди добре мати при собі свідка.

Він пройшов у маленьку, але розкішно обставлену спальню, тут же попрямував до комода і почав копирсатися в стосі шовкової білизни, светрів та шарфиків.

— Ви перебираєте усі ці дрібнички як одружений чоловік, — сказав я, відчинив шафу і зазирнув усередину. Там висіли лише дві сукні і один костюм. — Бідолашна, у неї зовсім не було одягу, — провадив я далі. — Можливо, вона не могла дістати купонів чи просто була нудисткою?

Він сердито глянув на мене.

— Тут нема панчіх, — сказав він.

— Що, взагалі?

— Жодних. Взагалі.

— Здається, підтверджується моя нудистська теорія, чи не так? — сказав я. — Можливо, вам захочеться прокрутити цю «панчішну теорію» у вашій кмітливій голові? Я й сам маю намір це зробити й не облишу її, поки не з’ясую, чому жодна з дівчат не мала жодних панчіх!

— На що в біса ви натякаєте? — вибухнув Коррідан. — Усі розуми поїли? Ви що, вважаєте себе Перрі Мейсоном[8]?

— О, тільки не кажіть мені, що ви читаєте детективні романи! — здивовано зауважив я. — То що ви тепер робитимете?

— Просто зараз я чекаю на санітарну машину, — сказав Коррідан, спускаючись разом зі мною сходами. — Тіло відвезуть до Горшемського моргу, і вже там проведуть дізнання; не думаю, що з того слідства вийде щось путнє. Усе й так достатньо ясно, — однак голос у нього був стурбований.

— Невже ви справді вважаєте, що Анна дізналася про самогубство сестри і тут же наклала на себе руки? — запитав я.

— А чому б і ні? — перепитав Коррідан. — Ви страшенно би здивувались, якби дізналися, скільки стається сімейних самогубств. У нас вражаюча статистика щодо цього.

— О, я й забув, що ви працюєте грубими емпіричними методами, — парирував я. — Але чому ви мене не впустили в будинок, коли самі нишпорили там?

— Послухайте-но, Гармасе, це взагалі не ваша справа! Ви тут лише за моєї мовчазної згоди! — вибухнув Коррідан. — Це серйозне розслідування, і я не потерплю тут роззяв, які витріщатимуться на мою роботу!

— Назвати мене роззявою — така сама брехня, як і стверджувати, що те, що ви тут чините, називається роботою, — сумно сказав я. — Але нехай. Надалі я буду чемний і — дякую за інформацію!

Він гостро глянув на мене — чи я не жартую; вирішив, що таки жартую, і міцно стиснув губи.

— Поки що це все. Ви би краще їхали звідси — до прибуття санітарної машини.

— Гаразд, уже їду, — сказав