Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Розколини, Ненсі Х'юстон 📚 - Українською

Читати книгу - "Розколини, Ненсі Х'юстон"

434
0
10.04.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Розколини" автора Ненсі Х'юстон. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 12 13 14 ... 75
Перейти на сторінку:
мій хлопчик розмовляв єврейською!

— Але чому? — здивувалась бабуся Седі. — Йому буде чим себе зайняти, до того ж... це дуже красива мова! Можете спитати у Рендалла, він її просто обожнює!

— Хто, Рендалл?!

— Авжеж. Отой тип, за якого ви вийшли...

— Хіба Рендалл знає іврит?!

— Ну це взагалі казна-що! — обурилась Седі. — А ви не знаєте, що він цілий рік жив у Хайфі, як був малим?

— Звісно, знаю.

— І що відвідував школу «Hebrew Reali»?

— Авжеж...

— І ви думаєте, що в тій школі викладали — якою, по-вашому? японською?! Він блискуче склав вступний іспит лише після місяця приватних занять у Нью-Йорку! О, в ті часи мій синок був неймовірно талановитим учнем! Я так ним пишалася!

— Зрозуміло, — кинула мама.

Від цієї розмови її аж трусило, бо їй було добре відомо: в ординарній долі Рендалла Седі звинувачувала саме її. Як такий блискучий хлопак міг одружитися з дівчиною, котра ніколи не залишала західного узбережжя, не навчалась в університеті і не знала жодної іноземної мови (тим часом як Седі легко розмовляла трьома і могла дати собі раду з сімома-вісьмома мовами)? Утім, на щастя, мамі вдалося стриматись, згадавши рефлекси, набуті на семінарах курсу «Релаксація та стосунки між людьми».

— Слухайте, мам, — заявила вона тоном «я контролюю себе й усе довкола», — мені зрозуміло, навіщо у той момент Рендаллові треба було вивчати іврит, та хотіла б вам нагадати, що ви лише гостя у нашому будинку, а це протестантський будинок, англомовний будинок, і коли прийде час Солові вивчати якусь іноземну мову, то лише його батьки, а не бабуся, вирішать, яку саме. Вам зрозуміло?

Вона розвернулася на підборах і зайшла до будинку.

Одного дня спека стала нестерпною, тож бабуся Седі втек­ла з веранди і знову завела нескінченні розмови з мамою. Її другою улюбленою темою, здатною пригнітити хоч кого, була її книжка про Другу світову війну. Седі могла днями топити маму в цифрах, пов’язаних з подіями, що відбувалися задовго до її народження.

— Більше не можу, — якось тремтячим голосом зізналася мама татові, коли вони готувались до сну. — Чому б їй не облишити ці спогади? Навіщо забивати мені голову всім цим антикваріатом?

Тато, як завжди, спробував заспокоїти її, владнати суперечку між двома своїми обожнюваними жінками.

— Тесс, арійці — її професійна тема. Всім відома фінальна стадія нацизму, вона ж знається на його зародках, і її це захоплює. Для нас це щось дуже давнє, та вона сприймає його так, ніби воно сталося тільки вчора. Вона в цьому живе, йдеться ж про її матір! Будь ласка, спробуй це зрозуміти...

— Рендалле, — відказала мама, — я її розумію, але моя кухня — не аудиторія. Мені є чим зайнятися, зокрема здоров’ям НАШОГО СИНА, і я не хочу постійно слухати про двісті п’ятдесят тисяч діток зі Східної Європи, викрадених нацистами у сорокових роках!.. Та про ці жахливі центри... Lebensraum[6] чи як там їх...

— Lebensborn[7], а не Lebensraum...

— Та мала я це у ...!

Мамина лайка потужна — бо її не чути. Після вибуху голосів у сусідній з моєю спальні батьків запала глибока тиша, після чого вони заснули, і я також.

Оскільки мама, вочевидь, була на межі нервового зриву, тато взяв відгул, щоб відвезти мене у Сан-Франциско до чергового лікаря та вкотре скорегувати діагноз. Бабуся Седі поїхала з нами — мама потребувала відпочинку.

Новий лікар сказав, що я на шляху одужання, але шрам, який залишився на моїй скроні, був значно помітніший, ніж видалена родимка, і він висловив сумнів у тому, що коли-небудь цей шрам зникне.

Для мене це був удар.

Така примітна вада на тілі Сола — удар...

Дорогою назад я відстібнув пасок безпеки, ліг на заднє сидіння і заплющив очі.

Любий Господь...

(Я не знав, що сказати, бо дуже на Нього сердився).

Дорогий Президенте Буш: щиро сподіваюся, що в листопаді вас переоберуть.

Дорогий губернаторе Шварценеґґер: благаю, явіться, як на початку першої частини «Термінатора», і вирвіть серце з грудей ескулапа, який це зі мною зробив! Тато подав на нього до суду, та це коштує силу-силенну грошей і займе багато місяців, а то й років. Було б значно простіше, якби ви владнали це у свій спосіб.

Тим часом на передньому сидінні тато й бабуся Седі, певно, вирішивши, що я заснув, завели тиху розмову. І я нашорошив вуха... так я нарешті дізнався, чим саме мій тато допомагав війні в Іраку. Хоч це і було top secret. Дивна річ, та навіть у такому поважному віці, як двадцять вісім років, хлопчикам кортить, щоби мама пишалася ними, і їм неприємно бачити, що вона сприймає їх як «негіш» — нуль на івриті (цього слова мене навчила Седі, воно означає «нуль», тобто менше, ніж ніщо, гірше за слабака, словом, «безхребетний офісний щур»).

— «Талон» — це справжня революція у сучасній тактиці ведення війн, — казав тато.

— Талант? Чий талант? — перепитала бабуся.

— Не талант, а «Талон». Новий солдат-робот.

— Солдат-робот? Так ось чим ти займаєшся, Рендалле?! Конструюєш роботів-вояків?

— Особисто я їх не конструюю. Та наша компанія — одна з небагатьох у Силіконовій долині, що їх обрали для розробки деяких технологій. Головна компанія з виробництва роботів розташована на східному узбережжі, у Массачусетсі. Вона пов’язана з компаніями, які проводять складні дослідження з робототехніки і розкидані по всьому світу: в Шотландії, Швейцарії, Франції... до речі, в Німеччині також!

— Я ж не просила тебе пояснювати ваші схеми, — буркнула Седі. — Краще розкажи мені, що воно таке, оті твої «Талони».

— Треба сказати, — явно зрадівши, заговорив тато, — це справді фантастичні машини. Ніби із «Зоряних воєн». Мають усі ті самі навички, що й люди, але позбавлені людських вад.

— Наприклад, яких?

— Що ж, А: вони не вмирають, тобто не залишають по собі згорьованих вдів і сиріт, яким слід усе життя виплачувати пенсію. Транспортувати тіла з країни в країну не треба, адже зараз люди обурені кількістю жертв серед американців...

— Зрозуміло...

— Далі. Б: вони не мають ні фізіологічних, ні психологічних потреб, що значно знижує витрати. Немає необхідності їх годувати, поїти, забезпечувати їм секс і посттравматичну терапію. В: це могутні солдати — швидкі, точні, безжальні. Вони оснащені камерами, тож ми бачимо те, що й вони. Таким чином, ними можна керувати на відстані, наказувати цілитись і стріляти. Г: у них немає військових жетонів, немає наречених, які

1 ... 12 13 14 ... 75
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Розколини, Ненсі Х'юстон», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Розколини, Ненсі Х'юстон"