Читати книгу - "Генуезька вежа, Ткач Дмитро"

Від неї відокремився один з папером у руках і, повернувшись до натовпу, став щось вичитувати.

Сюди, на гору, слова не долітали, але було ясно, що то читався наказ коменданта про те, яку смерть мають прийняти приречені. Чи їх зараз прошиють кулями з автоматів і залишать висіти на острах іншим; чи, може, й не вбиватимуть, а змусять умирати повільною смертю під палючим сонцем, без краплини води.

Троє висіли на хрестах, звісивши голови, і серед них — жінка. Розвіяні коси її текли по грудях майже до колін, і вітер ворушив ними, ніби нагадуючи кожну мить, що вона ще жива, не мертва.

Той ще читав папір, раз у раз високо підкидаючи голову і вимахуючи рукою, а вже забігали, заметушились швидкі, напівзігнуті дияволи у низько насунених на голови квадратних касках. Вони розносили дрова і купами підкладали під кожен хрест.

— Тату, що вони хочуть робити?..— В Андрійковому голосі були і сльози, і жах перед тим, що зараз має статися.

— Мовчи, Андрійку, мовчи... Дивись і запам'ятовуй на все життя.

Тепер уже все там відбулося дуже швидко. Одночасно хлюпнули вгору полум'ям троє вогнищ. Спершу густий дим вкутав хрести з розіп'ятими на них людьми, і їх не стало видно. Але ось у всі вогнища, мабуть, підлили бензину, бо вони враз вибухнули яскравими спалахами і загойдалися криваво-червоними язиками, облизуючи ноги й груди страчуваних.

Натовп сколихнувся, закричав, заголосив. Видно було, як декотрі кинулися  кудись бігти, не знаходячи  собі  місця  від жаху. Кілька чоловік рвонулося просто на шерегу автоматників, але тут же впали, скошені кулями.

Мабуть, терплячи невимовні, пекельні муки, кричали й розіп'яті Мікос, Костас і Марія, але їхніх окремих голосів не чутно було в суцільному ревищі сотень людей. Тільки, коли вітер відносив убік дим, видно було, як вони корчилися на хрестах, не маючи змоги рятуватись, чимось собі зарадити. Коси у жінки вже горіли, і полум'я на вітрі діставало їй до обличчя.

— Тату! — раптом вихопився в Андрійка одчайдушний крик.— Таточку рідний!.. Давай застрелимо їх!.. Давай застрелимо!.. Хай вони швидко помруть. Нехай не мучаться так!.. Вже все одно... все одно...

Андрійко хапав батька за поли піджака, за руки і знову спрямовував погляд туди, де горіли вогнища, й кричав розпачливо:

— Таточку! Ми ж — люди!.. Давай застрелимо їх!.. Навіщо ж їм такі муки?..

Левко Пилипович ніби закам'янів, обличчям він був схожий на мерця, який чомусь не падає, а тримається на ногах, і тільки беззвучно шелестів губами:

— Дивись, синку, дивись... На все життя дивись...

І раптом до його свідомості дійшло те, що говорив Андрійко. Він кинувся до кулемета.

— Ти правду кажеш, Андрійку, ми — люди...

Він довго цілився. Він розумів, що на такій відстані можна й промахнутися, і тому довго цілився... З подивом відзначив про себе, що цього разу очі не підводять його. Так, виразно видно і кожен хрест, і Мікоса, і Костаса, і Марію, охоплених полум'ям. Вони ще корчаться, звиваються і, мабуть, несамовито кричать, тільки голосів їхніх не чути, бо над площею, над селищем, над бухтою і над горами під високим небом пливуть і котяться стогін і плач, а над усім цим підіймається сліпучо-яскраве, гаряче сонце.

"Ага,— подумав Левко Пилипович,— це мені через те так і видно, що сонце... Простіть мені, Мікосе, Костасе, і ти, Маріє... навіки славна, прости..."

Він ще раз старанно прицілився і натиснув пальцем на гашетку.

Іще недавно сидів цей старий чоловік і перебирав кожен патрон, готуючи його на ворога. Тепер же цими кулями він б'є не по ворогах, а по своїх людях, по тих, за кого віддав би і власне життя, і зовсім не задумується, скільки ж він витратить цих куль...

І йому, і Андрійкові було видно, що Мікос, Костас і Марія враз стрепенулися й завмерли. Вогонь ще палив їхні тіла, але їм уже не.було боляче.

— А тепер за всіх... За тебе, Мікосе... За тебе, Костасе... За тебе, Маріє... І за синів моїх, Василя та Грицька...

Він спрямував вогонь кулемета на тих, що шеренгою стояли між хрестами і людьми,— на купку гітлерівців, які тепер уже одійшли від хрестів ближче До комендатури. І вороги падали, корчилися на землі. В першу мить вони не зрозуміли, що сталося, звідки і хто стріляє. І тільки тоді, коли перший переполох минув, фашисти зрозуміли, що то стріляє вежа.

Знову — вежа!

На площі коїлося щось неймовірне. Люди то збивалися в купи, то розтікались у різні боки. А коли їх не стало, то не стало й Мікоса, Костаса та Марії, і тільки три звалені хрести лежали на землі, біля них ще кучерявилися та розповзались сірі димки вогнищ.

Гітлерівці перенесли вогонь своїх автоматів і кулеметів на гору, де стояла ненависна для них вежа. Вони били наосліп: по камінню, за яким міг бути невидимий противник, по підозрілих висотках, що могли ховати кулеметні гнізда, по чагарниках. І в шаленій люті били по глухих, німих стінах вежі.

Та вона вже знову мовчала — загадкова для них і неприступна.

13

Місяць лише ковзнув ріжком по горі, що вигиналася по той бік бухти, та й заховався за неї. Був він уже зовсім тонюсінький, тонший за серп, і не сеітив, а лише вимальовувався сирітською скибочкою на тлі далекого неба. І саме небо згодом обгорнулося густими чорними хмарами. Усе навколо пірнуло в темряву.

Вже не видно ні гір, ні бухти, ні селища, ні тої площі, на якій кілька днів тому стратили Мікоса та його родину. Та ще й вітер розбурхався, прилетівши звідкись із-за моря. Теплий вітер, але пружнисто-тугий і підступний — то приляже, причаїться, ущухне, ніби його й зовсім немає, то зненацька схопиться, свисне по-розбишацькому і так ударить збоку, що аж поточишся.

А море й собі збурунилося, закипіло, загуло й кинуло на скелю свої мільйоннопудові піняво-сиві вали. Чи зміряв хтось коли-небудь оту страшну силу, з якою люте й розбурхане море б'є у скелясті береги? Мабуть, ніхто й ніколи, бо й виміряти її неможливо. Віковічні гори-скелі стогнуть під ударами моря, чинять йому опір, а потім таки здаються,  розламуються, розколюються на шматки. І море входить у береги для того, щоб на якийсь час заспокоїтись, набратися сил і знову вдарити...

Реве море, бешкетує в якомусь п'яному буйстві, бурхає вітер. І Левко Пилипович напружує зір, нагострює слух, бо саме такої ночі й можуть проникнути вороги сюди, до вежі.

Таки нічого не сказали катам ні Мікос, ні Костас, ні Марія, бо ось уже скільки часу минуло після тої події на площі, а вороги не зробили жодної спроби напасти на вежу. Коли б вони справді знали, скільки тут людей, то пожертвували б, може, у десять разів більшою кількістю своїх солдатів, аби тільки знешкодити це кам'яне гніздо й забезпечити собі спокійне життя.

Левко Пилипович послав Андрійка у вежу записати чергове зведення Радінформбюро. Він слухає. Дуже уважно слухає. Все — те саме. Тривають тяжкі бої під стінами Севастополя. На окремих ділянках оборони наші переходять у контратаки. Збито ще три ворожих літаки. Наш корабель потопив підводного човна противника... Називаються все нові й нові імена героїв. 'А чи згадає хто оцю вежу, яка теж діє разом із Севастополем? Ніхто не знає, як загинули Василь та Грицько...

Андрійко крутить верньєр приймача, ловить "морзянку". Цифри — літери, цифри — літери... Невідомо, хто й кому їх передає. Але всі вони несуть у собі якийсь важливий зміст. І раптом... Раптом Андрійка аж підкинуло... Він чує свої позивні! їх викликають! їх просять відповісти... Невже ж, невже запрацювала рація, з якою вони втратили зв'язок?

Андрійка зросив гарячий піт. Хлопець похапцем увімкнув передавач, натиснув на головку радіотелеграфного ключа.

"Вас чую,— вистукали його пальці,— вас чую... Готовий приймати".

Схопив папір і олівець, перемикає рацію на прийом.

Так, і його почули. Знову його позивні. А тепер уже не тільки позивні, а й цифри. Групи цифр. Андрійко гарячково записує їх, боячись пропустити бодай одну крапку чи тире. Кілька рядків цифр лягли на папір. Радист просить підтвердити прийняте. Андрійко вмикає передавач.

"Радіограму прийнято",— підтверджує він і записує сигнал кінця радіозв'язку.

Майже не торкаючись ногами землі, мчить він з папірцем у руках до тата. Що в тих цифрах? Що передали з Великої землі? Зараз вони з татом розшифрують, і все стане ясно.

Андрійко вривається на спостережний пункт, як вітер:

— Тату, радіо!.. Нас викликали! Нас почули!
Левко Пилипович спершу теж не повірив:

— А ти не наплутав, хлопче? Ану, давай, давай... Нам, справді нам!..

У радіограмі говорилось: "Радіозв'язок за тим же розкладом. Усе, що відбулося на площі, знаємо. Ви знищили багато гітлерівців, убили коменданта. Захоплені вашою мужністю".

— Ти чуєш, Андрійку? Ти чуєш?..— Левко Пилипович не знав, куди себе подіти від радощів. Він обняв сина, притиснув до грудей, поцілував у розгарячілі щоки. — Знають про нас. Не забуті ми!.. Але хто це? Хто? Коли б і нам знати... Та хто б не був, а це — наші. Ні, ти тільки подумай: скільки часу збігло, і — на тобі!.. Тепер ми знову не самотні. Ні, ми разом з ними! Є з ким поговорити, порадитись...

Відколи вони у вежі, Андрійко ще ніколи не бачив тата отакого радісного, важко було впізнати його, аж наче й голос змінився. І тим новим голосом він запитує:

— Як же тобі пощастило? От молодчина ти!

— Я думаю: дай послухаю на всяк випадок,— розповідає Андрійко, сяючи очима,— а вони якраз і викликають. Ну, я одразу ж переключився: "Чую вас, передавайте".

— От бачиш, як здорово вийшло! Тепер нам особливо треба сили берегти. Сам бачиш, не забули про нас, хоч і мовчали довго.  Ми — потрібні.

— А звідки ж вони знають, що ми самого коменданта вбили?

— Хтось, мабуть, є в селищі. Бачили й доповіли. Ми ж — не на безлюдному острові. Навколо нас не тільки вороги, а й наші люди... Ну, йди поспи, бо я вже все одно не засну.

Андрійкові теж не хотілося спати. Навпаки, він говорив би й говорив про радіограму, дивився б і дивився на повеселілого тата, слухав би його й не наслухався, але скорився наказові й неквапливо побрів до вежі.

А батько знову вдивлявсь у темряву та дослухався до кожного підозрілого звуку.

Так само гуло й стугоніло море, кидаючи на берег важкі, розлючені хвилі.