Читати книгу - "Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз"

Житло — також. Тепер ціни — на рівні Рима, Лондона і цього ж таки Парижа, думав часто він. Але тепер його це менш за все хвилює. Він передбачав це ще в ті дні, коли розвалювався Союз, ця величезна російська імперія. Коли рухівці руйнували все і вся, як філософствував він. Вони будівлю зруйнувати зруйнували, але самі нічого збудувати не змогли. Коли рухівці повернулися з вулиць, майданів і провулків, згорнувши свої гасла й національні прапори, то несподівано для себе помітили, що до влади вже прийшли перефарбовані, тобто ті, з ким вони боролися. Коли вони вдруге спробували штурмом взяти «Бастилію української влади», то побачили, що вони вже без народу. Народ у них розчарувався і розійшовся по хатах і зі своїх малесеньких віконечок (ніби не вистачало скла на більші шиби) своїх маленьких хатинок спостерігав, як виростають панські котеджі, вілли, фортеці, замки тих, хто вчора кричав на всю імперію, що не в грошах щастя. Повітря суспільства висіло над ними затхле, і вони дихали пахощами дикого капіталізму, який у народу викликав нечувану алергію. Рухівці все зрозуміли, але — запізно: пошта, телеграф і банки — не в їхніх руках. Двері у розкішній позолоті відчиняли інші, а вони стали тільки підстилкою на стартовій доріжці для інших. Для тих, кого тепер називали «новими українцями», а більш освічені — «новими нуворишами».

Рухівці ще подивлялись на запліснявілі гасла і чекали того часу, коли вони знову розгорнуть їх і кинуть у бій народ з цими ожирілими від розкошів і грабунку нуворишів і почнуть знову руйнувати ці розкішні, індивідуальні і своєчасно приватизовані будівлі, що стояли часто на звичайнісінькому фундаменті, густо замішаному на піску. Вони ще вірили, що прийде їхній час, і все це розсиплеться знову, коли народ вдруге повірить їм і піде, взявши вила і кирки в руки, проти тих, хто їх грабував серед білого дня у них на очах, забувши на той час — у якій країні вони живуть і серед якого доброго, сентиментального і вічно бунтівного народу.

Романтизм наївних і довірливих революціонерів-мрійників розвіявся над майданами міст і сіл і вийшов у небо разом з молочного кольору димом сільських і міських димарів. Тепер у їхніх душах замість революційних гасел і протестуючих вигуків — типу «ГЕТЬ!», «ГАНЬБА!» поселилися байдужість, гіркота і зневіра. Частина оптимістів-романтиків знайшла себе у численних партіях під керівництвом недолугих претендентів на вождизм, а решта зранку сідала у набиті робочим людом автобуси чи трамвайні вагончики та їхала у нікуди. В пошуках роботи чи випадкового щастя. Люд, який тепер називали електоратом, сидів біля закоптюжених вікон післявоєнних вагончиків, прислухався, як і раніше, до подзенькування трамваїв чи туркотіння міських голубів та вивчав поведінку «новонародженого класу» — бомжів, що тепер виконували, як і міські птахи та викинуті господарями коти, роль своєрідних санітарів, риючись у сміттєвих урнах у пошуках чогось їстівного і в надії, що туди щось смачне і недоїдене викине від ситості новоявлений нувориш.

До нуворишів тепер належав і він, Вітольд Миронович, що ніколи по бідності не грався в політику, і тільки коли набив твердою валютою перший мішок, зрозумів: щоб той мішок захистити, потрібно влитися в партію або навіть очолити її, якщо в тебе достатньо коштів, і на мирних стягах партії з символікою блакитних троянд і золотавого обрамлення викинути гасла рівності, братерства і все це під захистом інтересів трудящих. Вітольд таку партію створив.

Разом з Едуардом Шором. Його співголова — чорнявий соро­карічний Шор з двома залисинами на лобі і п’ятачком на тім’ячку та довгою гусячою шиєю, на якій сиділа невеличка голова з живими, бігаючими очима. Едуард Шор, здавалося, дякуючи своїй непомірно витягнутій шиї, міг заглянути через будь-який міський паркан і зібрати будь-яку інформацію, свято пам’ятаючи, що хто володіє нею, той володіє світом. Хай поки що — не усім. Хай поки що — містечковим, але Шор твердо знав, що коли він добре поінформований, він сміливо може робити наступний крок, не боячись програшу. Він тепер добре знав, де лежать гроші і звідки їх можна взяти без особливих затрат, щоб потім, не дуже жалкуючи за ними, викинути їх у фешенебельних ресторанах Києва, адреси яких він знав назубок, як і зміст позолочених меню, і назви страв з їхньою калорійністю і рівнем тієї чи іншої кухні. Це було підсвідоме захоплення Едуарда Шора. Він міг годинами називати страви, делікатеси, кулінарні сюрпризи національних кухонь з таким присмаком, що у слухача виділялась слина і той був готовий викласти останній свій заробіток, аби відвідати Шорів ресторан.

В Едуарда Шора не було свого ресторану, хоч він про такий мріяв, але коли його співбесідник слухав, то залишався з твердим переконанням, що Шор не юрист, а Шор — власник кількох фешенебельних ресторанів столиці, і після цього ніхто співбесідника Едуарда Шора не міг переконати в протилежному.

Вітольд Миронович належав до категорії інших людей... Не руйнівників — будівничих. Країну, після розпаду російської імперії, будували такі, як він: ініціативні, нахабні, безцеремонні, передбачливі, мислячі, які бачили рух життя на десятки років уперед. Він належав саме до таких. Гроші спочатку зробив на своїй міжнародній юридичній фірмі. Купив ліцензію і навіть диплом, що його фірма «Шор і Миронович» входить до числа першої п’ятірки України.

Офіс у самісінькому центрі міста, у старовинному будинку дореволюційної архітектури докомуністичної російської імперії. Поруч з американською амбасадою, напроти — гарний міський сквер. Не рівня цьому французькому, загадженому емігрантами, а може, й самими французами на узбережжі знаменитої Сени.

У той час, коли українські шахраї найактивніше дурили іноземних інвесторів, грошики рікою текли до фірми «Шор і Миронович». Кращі «міс Україна» — дівчатка-красуні, яких він набрав з Шором для гарного антуражу і реклами у фірму, щедро розсипали посмішки перед імпортними клієнтами. Секретарки-красуні пропонували поважним гостям чай, каву, чисту, як сльоза немовляти, воду з альпійських гір. Інвестори з надією на виграш сідали в глибокі шкіряні крісла темно-брунатного кольору, часто знервовані і стривожені пили ковтками безалкогольні напої, опікаючи кавою чи чаєм губи, чекали появи шефа — засновника фірми. Вітольд Володимирович давав їм час на роздуми і завжди свідомо на 10-15 хвилин запізнювався. Давав можливість роздивитися шикарний офіс у центрі міста, дорогі імпортні меблі, обтягнуті натуральною шкірою, а не замінниками. Чудесні картини, стилізовані під епоху Відродження, над овальним столом і столиками для перемов. На тумбочках — темно брунатні статуетки Нарциса і Сафо. А також фігурка богині Феміди