Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз 📚 - Українською

Читати книгу - "Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз"

381
0
12.05.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дари пігмеїв" автора Олег Федорович Чорногуз. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 13 14 15 ... 75
Перейти на сторінку:
із зав’язаними очима. І неодмінне «Свідоцтво» у золотій рамі з позолотою літер, яке свідчило, що юридична фірма входить до числа першої п’ятірки найбагатших фірм республіки. Набір милих секретарок, котрі в клієнтів викликали приємні спомини, що асоціювалися з конкурсами краси чи виставкою мод за участю кращих фотомоделей країни, ненав’язливо час від часу з’являлися перед очима клієнтів, цікавлячись їхніми бажаннями, потребами. Інколи Миронович затримувався й на півгодини. А тоді заходив до приспаних і знуджених клієнтів, які чекали його як свого рятівника. Завжди підтягнутий, акуратний, елегантний. У костюмах від кращих кутюр’є, люб’язно посміхався, вітаючись з кожним з гостей за руку і запрошував усіх до столу перемов. Перед цим, звичайно, не забувши вибачитися за своє запізнення.

Усі зустрічі відбувалися на дуже високому і серйозному рівні. Адже після цього він закликав своїх кращих юристів-експертів, спеціалістів у тій чи іншій галузі, і вони називали відомі з преси процеси, що були виграні інвесторами саме завдяки фірмі «Шор і Миронович». Серед цих фірм, ніби між іншим, Едуард Шор чи хтось інший із юристів-експертів називав якусь всесвітньо відому фірму типу UMC, «Моторола» чи «ВінерФорд», або концерн «Міцубісі», залежно від того, про які інвестиції, в якій галузі йшлося, і Миронович устами своїх підлеглих запевняв присутніх, що ця справа їм під силу і абсолютно виграшна. Цей принцип вести перемови з клієнтами ніколи не змінювався і одні й ті ж словеса постійно висіли на кінчиках їхніх язиків, як висить постійно зміст на платівках з записом чи електронних дисках. Київські перекладачі, з якими інвестори приходили у фірму, самою фірмою під час попередніх розмов відхилялися, Мироновичем і Шором запрошувалися тільки молоденькі перекладачки, переважно випускниці Києво-Могилянської академії чи Інституту іноземних мов. Вони словеса Мироновича чи Шора перемелювали з такою спритністю, ніби каву в зернах у механічних кавомолках. Гості й справді чули пахощі кави, що парували перед ними на столі, але не вникали, здавалося, в їхній зміст, захоплюючись вродливими українками, і щиро дивувалися такій досконалості перекладу на їхній рідній мові, що звучала під стелею фірми «Шор і Миронович» майже без акценту.

— Як, і «Моторола»?

— О, так, — кивав ствердно головою Вітольд. — В усіх проблеми. Закони у нас недосконалі. Залишки від уламків імперії. Своїх ще не створено... Доводиться користуватися імперськими. Яка проблема у вас, якщо не секрет?

Перекладач викладав суть справи. Вітольд уважно слухав у присутності і своїх двох-трьох юристів і, не кліпнувши оком, запевняв, що ніяких проблем.

— Це питання нам під силу...

Тим більше у нього такі великі зв’язки нагорі. Адже у нас ще не діє верховенство права.

— У нас діє верховенство телефонного права... Верховенство блату, знайомств... За все це треба платити. Нічого не поробиш — рудименти колишньої імперії... Але все буде о’кей...

Вони підписували контракти на десять-двадцять відсотків від суми інвестиції, показували дорогу до каси, і тоді Вітольд і компанія закуповували землю в престижних місцях Києва за копійки... Через рік-два вони продавали її в десять разів дорожче від першоціни. Українські гроші конвертувалися у тверду валюту. У «дерев’яних» Вітольд тримати рахунки не ризикував і шукав шлях нагору. Для цього він тоді, не без допомоги і консультацій Шора, кинув двох своїх компаньйонів по бізнесу — українця Вадима Корнієнка і канадця українського походження Богдана Савицького десь, як мінімум, за скромними підрахунками, мільйонів на десять-п’ятнадцять у твердій валюті.

Перших два-три роки справи в інвесторів і компаньйона йшли добре. Труби, що випускав їхній завод, користувалися світовим попитом, і раптом Миронович заявив компаньйонам, що цей бізнес — невигідний. Росія не дозволяє легально ввозити труби на свою територію за демпінговими цінами, Америка — так само, захищаючи свого вітчизняного виробника. Все йде, мовляв, до того, що завод стане банкрутом. Так воно ніби й сталося. В урядовій пресі Миронович помістив невеличке, набране петитом, оголошення про банкрутство заводу. Знайомий суддя Едуарда Шора прийняв відповідне рішення і прибутковий, вартістю у 60 мільйонів доларів, об’єкт пішов з молотка за вісім мільйонів 900 тисяч гривень. Звичайно, пішов у кишеню Мироновича, яку він образно назвав «кишенею Шора». А нібито збанкрутілий завод Шор з величезними проблемами продав далекому своєму родичеві майже з типовим українським прізвищем — Георгію Нетудихаті. Так золотий Клондайк із сталевих труб опинився в руках Мироновича. Звичайно, він не забув Вадима Корнієнка як компаньйона й кредитора, і суд виплатив йому усі 33 відсотки акцій із суми вісім мільйонів 900 тисяч гривень. Начебто саме за таку суму в тендері придбав колишній завод Мироновича-Корнієнка-Савицького новий власник Георгій Нетудихата. Тепер Мироновичу залишилося тільки піти в політику і таким чином захистити свій чималий капітал, нажитий швидко і точно. Яким уже чином — ніхто тоді не докопувався. Закони й справді мали місце недосконалості, і хто був спритніший — встигав ловити свою золоту рибку в каламутній воді.

Вітольду Мироновичу того пам’ятного для нього року допомогла президентська передвиборна кампанія. Новий кандидат на цю високу державну посаду шукав грошових мішків і юристів. У Вітольда Мироновича вже було і те, і друге, і він незабаром твердо засів у центральному штабі одного з найперспективніших і найгрошовитіших кандидатів у президенти. Пішов, як він тоді висловився перед Шором, ва-банк.

Або пан, або пропав.

Саме після переможних президентських виборів Мироновичу й посміхнулася щаслива, як гадав він, доля. Вибори були виграні. І вчорашньому бідному, погано одягненому адвокатові з провінції світила чимала посада в секретаріаті президента. Посада, яку він чекав стільки незалежних років.

— Мені посміхається сам Господь Бог, — якось сказав він Едуарду Шору.

— І трохи я, — посміхнувся Шор, поправляючи великі окуляри на великому носі.

— І трохи — ти, — погодився Миронович.

Тоді йому посміхався не тільки Шор, але й — великі власники великих промислових об’єктів, які хотіли за безцінь, «методом Мироновича» і собі прибрати до своїх рук державні прибуткові фабрики і заводи через імітацію банкрутства. Це була переважно гвардія червоних директорів і вчорашніх комуністів. Тих, хто прийшли в майбутнє з минулого. Рухівці, наївні і впевнені, що вони будують суспільство справедливості й свободи, тим часом ще мітингували на вулицях і майданах. Викидали одні за одним уже нікому не потрібні гасла і засуджували зі словами «Ганьба!» то одне, то інше негативне явище в суспільстві. То приватні банки, то траст-компанії, які народжувалися, як гриби, і лопалися, як мильні бульбашки, залишаючи

1 ... 13 14 15 ... 75
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз"