Читати книгу - "Букет улюблених квітів"

— Обіцяю, — майже прошепотіла жінка.

Тамара замкнула хвіртку, але від того спокійніше не стало. Вона допрала, розвісила білизну, протерла пил у кімнатах, але робота не відволікла її від тривожних думок. Вона подзвонила Федькові й запитала, де хлопці.

— Та ми граємо у футбол! Я ж говорив, де ми будемо! — відповів хлопчина.

— Олег з тобою?

— А де ж іще? Мамо, ти чула новину?

— Яку, синку?

— Маніяк у нашому місті. Він убив жінку.

— Так, чула.

— І знаєш, кого заарештували?

— Кого?

— Коляна!

— Того хворого чоловіка?! Та він і мухи не зобидить!

— Це ти ментам скажи!

— Чому саме його затримали? Не чув?

— Хлопці з того провулка кажуть, що Колян намагався її підвести, а потім розклав на грудях убитої жінки квіти. У нього руки були у крові, то його менти й замели, — пояснив Федько.

— Який жах! Колян не міг убити! — заперечувала Тамара.

— Розкажи це своєму Толику!

— Як ти розмовляєш зі мною? Хто тобі дав право так говорити?! — обурилася жінка.

— Вибач, якщо образив, мамо! Бувай! Мені ніколи! — кинув син, і в телефоні залунали гудки.

Тамара набрала Анатолія й почула від нього, що той наразі не має часу.

— Скажи мені лише одне: правда, що Коляна підозрюють у вбивстві?

— Так, це правда.

— Але ж він не міг нікого вбити!

— Триває слідство, і він єдиний підозрюваний. Вибач, мені час бігти.

— Бувай! — промовила Тамара та вимкнула телефон. — «Якесь божевілля!» — подумала вона, прямуючи до будинку.

Розділ 12

Маріуш був незадоволений. Він не звик марнувати свій дорогоцінний час, тепер же минали дні, а його справа з місця не зрушувала. Він стежив за мешканцями будинку кілька днів поспіль, прогулювався повз нього в різний час доби, і все даремно. Цього ранку чоловік прокинувся з упевненістю, що саме сьогодні йому пощастить. Він вислизнув непоміченим з готелю зовсім раненько та попростував до знайомої вулиці.

Маріуш кілька разів робив годинні перерви (боявся привернути увагу сусідів), а потім знову повертався. Десь об одинадцятій ранку він побачив двох хлопчаків, які вийшли з двору, кудись прямуючи. Старший подався вперед, буцаючи перед себе ногою футбольний м’яч, а молодший затримався. Він присів навпочіпки й узявся зав’язувати шнурівки на кросівках.

«Мій час настав! — проскочило в чоловіковій голові, і він пришвидшив ходу. — Найважливіше, щоби хлопчак не побіг за братом раніше, ніж я встигнуло нього наблизитися! — схвильовано думав Маріуш».

На його щастя, хлопчик довго вовтузився зі шнурівками, і чоловік устиг майже порівнятися з ним, коли зойкнув, навмисне падаючи посеред дороги.

— Ой, як боляче! — схопився за коліно.

Хлопчик підвівся й поглянув на незнайомця.

— Що з вами? — запитав він.

— Нога! Схоже, підвернув!

— Вам викликати «швидку»? — запропонував хлопчина, наблизившись.

— Ні, не треба! Краще допоможи сісти на лавку біля он того двору! — попросив Маріуш.

Хлопчик допоміг чоловікові дістатися лавки.

— Дякую тобі, добра дитино! — сказав Маріуш. — Як хоч тебе звати?

— Олегом.

— А з ким ти живеш і де?

— Он там! — вказав пальцем хлопчик. — Живу з братом і мамою Тамарою.

— Гарну дитину, чуйну виховала мама Тамара!

— Мені час іти! Бувайте здорові! — усміхнувся хлопчина й побіг наздоганяти старшого брата.

Маріуш зачекав, поки Олег віддалиться на безпечну відстань, підвівся і швидко пішов геть. Він повернувся до готелю роздратований і гнівний. Хотілося трощити все навколо, битися головою об стінку, а потім сісти на долівку й по-вовчому завити. Він почув те, що не бажав би знати й чути. Але дитина не може збрехати! Маріуш відчув, як його душу сповнює прагнення помсти.

«Я не помилявся, — подумав він. — Жаль, що мої припущення виявилися правдою».

Маріуш не звик впадати у відчай за будь-якої ситуації. Коли ставало зовсім непереливки, він намагався знайти хоча би щось втішне. Так учинив і цього разу. Чоловік не бився головою, не ламав меблі, не вив, лише, стиснувши до болю зуби, вирішив:

— Тепер я можу заспокоїти свою совість і жити далі спокійно. Я все зробив правильно.

Розділ 13

— Ти вдома? — запитала Марина Тамару, зателефонувавши їй пополудні.

— Так. Де ж мені бути?

— Заїду до тебе хвилин за двадцять. Добре?

— Чекаю! — відповіла Тамара.

Вона була рада Марині, бо не бачилася з нею вже кілька днів. Уранці жінка не знайшла букет квітів, проте клумба стояла полита, а відро, де вона тримала воду для поливу, щоби та нагрівалася на сонці, порожнє. Оглянувши все навколо, Тамара помітила на вологій землі відбиток чоловічого черевика. Вона взяла лінійку і, замірявши слід, визначила, що нічний візитер носить взуття сорок другого розміру. Це нічого не прояснило, бо більшість чоловіків має саме такий розмір ноги. У її Марка також був сорок другий, як і в Анатолія та ще багатьох-багатьох чоловіків. Тамара вирішила, що хтось або хоче її вбити, або діє на психіку. Але кому це треба? І найважливіше, навіщо? Жінка вже й так утратила спокій. Вона погано спала, постійно прислухаючись до будь-якого шереху надворі, а вдень нервувалася без будь-якої на те причини. Тамарі здавалося, що за нею хтось стежить. Попри те, що вона жодного разу не помітила людини, яка б за нею спостерігала, останні дні не могла позбутися відчуття стороннього погляду на собі.

«Я божеволію», — думала жінка.

Коли зателефонувала подруга, сказавши, що приїде, Тамара щиро зраділа. Вона вже не могла залишатися на самоті, ще й Анатолій був зайнятий пошуками маніяка.

Тамара встигла заварити каву до приїзду подруги. Вона почула знайомий звук Марининої автівки, яка пригальмувала біля двору, й поквапилася відчинити хвірточку.

— Маринко! Як добре, що ти заскочила! — Тамара обійняла подругу. — Ходімо, кава вже чекає!

Жінки сиділи в садку, сховавшись від сонячних променів у тінь густої груші, пили каву та поглядали на квітник.

— Не знаю, як ти тут живеш, а мені лячно навіть дивитися на ті лілії, — зізналася Марина. — Усе здається, що там хтось сховався і за нами спостерігає.

— То все нервове, — Тамара всміхнулася кутиками губ. — А якщо серйозно, то я справді налякана.