Читати книгу - "Букет улюблених квітів"

— Маніяк тримає у страху все місто. Я ходила на роботу пішки, бо не хотіла, щоби мій знайомий знав, що маю машину, а тепер їжджу. Так ніби безпечніше.

— Він тебе проводжає додому, то чого ж тобі боятися?

— А якщо не зможе? Що тоді? Самій увечері йти додому? Ні, краще підстрахуватися! Коли доведеться самій повертатися додому, то віджену машину на стоянку, а потім мчатиму додому, як навіжена, через увесь квартал! — жартувала Марина.

— Ти вся світишся щастям, — зауважила Тамара.

— Так і є! Не знаю й навіть думати не бажаю, що це моє несподіване щастя незабаром скінчиться, а поки воно є — я ним насолоджуюся.

— Правильно робиш, — погодилася Тамара. — Лише з утратою Марка я зрозуміла, як він мені потрібен, як я його кохала й не тішилася щастям, яке мала. Ми так рідко буваємо щасливі! Гадаю, це тому, що не знаємо насправді, до чого прагнемо та яке воно на смак, оте щастя, а коли воно приходить до нас — не помічаємо, і лише втративши, згадуємо той час, коли були щасливі. Маринко, ти розгледіла своє щастя, то живи ним сьогодні, бо завтра... Хтозна, що з нами станеться завтра.

— А як ви?

— Ти про Толика? Я так і не визначилася. Ці лілії щодня... Слухай, а не може їх Анатолій приносити?!

— Навіщо йому тебе лякати?

— Уяви, мені лячно, а тут він, як принц на білому коні, мій рятівник — ось я! Може, думає, що, залякавши до напівсмерті, змусить мене сховатися за його спиною! Так! І чому я раніше не здогадалася?! — збуджено говорила Тамара.

— Мені здається абсурдною твоя версія, — відкарбувала Марина. — Тобі б детективи писати!

— Вважаєш, що я помиляюся щодо Толика? — розгублено запитала Тамара.

— Та він із тобою, як з кришталевою вазою! А тут залякувати... Ні, я в таку маячню ніколи не повірю! До речі, тобі однаково доведеться щось відповідати Анатолію, то, якщо ти не проти, скажу, що я про це все думаю.

— Знаю, що казатимеш.

— І що ж? — усміхнулася Марина.

— Кращого не знайти, він мене кохає. Далі продовжувати?

— Не треба. Що тебе стримує вийти за нього?

— Мабуть, я надто довго намагаюся зберегти те, чого давно вже немає, — замислено промовила Тамара.

— Ти про Марка?

— Про нього, — зітхнула Тамара. — Розумію, що минуле залишилося позаду — це факт, і тут нічого не зміниш. Досі картаю себе за те, що тоді сталося. Якби я нічого від Марка не приховувала, все було б інакше.

— Скільки можна гризти себе? — Марина зазирнула подрузі в очі. — Те, що трапилося з Марком, могло трапитися будь-коли та будь-де. У кожного своя доля, і нам її не змінити.

— Ні, все було б інакше, якби я йому розповіла правду ще першого дня нашого знайомства. Одна брехня потягнула за собою іншу, неправда нанизувалася, як намисто, аж поки нитка не витримала, розірвалася, і всі намистинки розсипалися так, що не зібрати їх докупи, як не силкуйся.

— Не подобається мені твій настрій, Томо. Може, нам винця випити?

— Такої спеки? Ні, не хочу!

— Обіцяють дощі, а де вони? Ніяк до нас не дійдуть.

— Дощ і негода таки буде, — стиха зронила Тамара.

Марина помітила, що Томині думки зараз десь далеко й зовсім не про дощ. Розрадити подругу не вдалося, і жінка попрощалася.

Розділ 14

Марині снилося жахіття. Уві сні вона почула Тамарин крик і кинулася бігти на її голос. Жінка опинилася на височенній скелі біля бездонної прірви, над якою висіла, учепившись руками за кам’яний виступ, її подруга та благала про допомогу.

— Томочко, чекай, я зараз! — гукнула їй Марина.

Вона лягла на землю й спробувала подати подрузі руку. Тамара міцно вхопилася за неї, просячи: «Тягни мене, змилуйся!» Марина силкувалася підтягти Тамару вгору, але відчула, що під вагою її тіла починає сповзати у прірву. Жінку охопив відчай: вона зрозуміла, що, продовжуючи рятувати подругу від прірви, опиниться в ній сама. Втрачаючи опору, Марина ковзнула ногами по каменях і поволі посунулася до краю виступу. Страх скував її, і вона заледве спромоглася сказати: «Томо, відпусти руку!». Але та ще дужче потягнула її на себе.

— Пусти-и-и! — заволала Марина й прокинулася.

Сон був таким реалістичним, що Марина підхопилася з холодним потом на чолі, відчуваючи справжній біль у руці.

«Що означає такий сон? — міркувала жінка, приймаючи душ. — Мабуть, щось страшне! — і відразу заспокоїла себе: — Якщо не вірити у сни, вони залишаться тільки снами. Треба думати про щось позитивне».

Але про позитивне не думалося. Марина пила каву й думала про Тамару. Жінка дружила з її матір’ю Елеонорою ще з дитинства. Вони жили в різних будинках, але гралися в одному дворі, де посеред невеличкого скверу був дитячий майданчик. Еля була доброю дівчинкою з великими синіми очима та заплетеним у дві кіски золотавим волоссям. Марина завжди мріяла бути схожою на свою подружку: їй, яка мала темне, пряме й не таке пишне волосся, так хотілося Елиного хвилястого золота. Коли їм виповнилося по шістнадцять років, дівчатка влітку, на час канікул, улаштувалися працювати в кафе офіціантками. На гарненьку Елю задивлялися всі хлопці та чоловіки, і Марина навіть заздрила подрузі. Одного разу до кафе зайшов гурт юнаків. Вони голосно розмовляли, поводилися дещо зухвало й розкуто, достоту господарі не просто цього закладу, а й самого життя. Марина відразу помітила, як пильно стежить за Елею один із юнаків, і сказала про це подрузі.

— Будь уважною, остерігайся, аби не скривдив, — шепнула вона Елеонорі.

— Не переймайся, усе буде гаразд! — мовила на те Еля якось загадково всміхаючись.

Тоді Марина не зауважила тієї Елиної загадковості, бо навіть уявити наслідки візиту юнаків до кафе не могла. Гості гуляли від душі, обсипали офіціанток компліментами та грошима, багато пили й жартували. Попри пізню годину, розходитися вони не збиралися, і власник кафе попросив офіціанток затриматися до останнього відвідувача.

— Вибачте, але я не можу, — заперечила Марина, що повинна була