Читати книгу - "Букет улюблених квітів"

Не погодилася Марина й на пропозицію подвійної оплати праці поза графіком. Погодилась Елеонора.

— Я зможу, — сказала вона.

— Ти що, здуріла? — зашепотіла їй Марина. — Отой широкоплечий очей з тебе не зводить!

— Ну то й що? Він не перший і не останній, — відповіла їй подруга. — Нам треба гроші. Ти йди, не турбуйся про мене.

— Так-так! — жваво закивав головою власник кафе. — Мариночко, я сам викличу таксі, заплачу й відправлю Елеонору додому, — пообіцяв він.

Марина пішла, хоча на душі було мулько. І вона не помилилася. Уранці до неї прибігла схвильована й заплакана Елина мати зі словами, що дівчина не повернулася додому. Марина не знала, де поділася подруга. Разом із мамою тієї вони дочекалися власника кафе й узялися розпитувати, чи викликав він Елі обіцяне таксі.

— Мені не довелося викликати машину, — почав розповідати той. — Елеонора сама пішла з одним із відвідувачів до його автівки, і вони разом кудись поїхали. Я лише встиг запитати в Елі, чи знає її мати, куди вона зібралася, на що вона мені відповіла: «Перекажіть усім, хто буде мене шукати, що зі мною все гаразд і додому я повернуся тоді, коли вважатиму за потрібне», — пояснив він.

— Номер машини записали? — промовила Марина.

— Ні. Не моя справа стежити за вашою Елеонорою та її хлопцем! — відрізав чоловік.

Десять днів Еля не давала про себе знати, а її мати не знаходила собі місця. Дівчина прийшла додому так, ніби нічого не трапилося і вона тільки на кілька хвилин відлучилася.

— Усе добре, мамо, — сказала вона. — Я вдома, не треба так хвилюватися.

Мати дівчини, тітка Уляна, та й сама Марина марно намагалися витягти з неї хоч слово — Еля відмовчувалася, і лише іноді загадкова швидка усмішка зринала на її вустах. Напевно, тоді вона подумки була там, де її коханий. Згодом Елеонора сповістила, що чекає на дитя. Її мати просила, благала та молила зізнатися, хто батько дитини й де він зараз, однак Еля залишалася непохитною. «Це моя дитина від коханої людини», — категорично заявила вона. Мати Елеонори мало не збожеволіла. Сама вона, її мати, сестра матері й тітка — усі з’явилися на світ із вродженими каліцтвами з правого боку тулуба: хтось не мав руки, хтось — ноги чи пальців на руці. Жінка дуже боялася, що в Елеонори народиться дитина з вадами. Її страх виявився небезпідставним: в Елі знайшлися дівчатка-двійнята, одна з яких була без правої стопи та кисті правої ручки, а друга, Тамара, повносправна.

Елеонора так і не розповіла, від кого народила дівчаток. Коли ж попросила Марину стати хрещеною матір’ю Томи, жінка сказала, що може похрестити обох дівчаток. На це Еля відповіла, що бути хрещеною матір’ю — велика відповідальність, і, якщо з нею щось трапиться, подруга не впорається з обома дітьми. Чи знала тоді Елеонора, що за кілька років піде з життя, чи просто відчула це — уже ніколи не дізнатися.

Коли загинула Еля, Марина, як могла, допомагала тітці Уляні ставити дітей на ноги. Тамара з дитинства прикипіла душею до своєї хрещеної, а вже дорослою стала їй найкращою подругою. Марина ж до цього часу картає себе, що того фатального вечора запросила Елеонору й Тому, щоби відсвяткувати день народження дівчинки. Вона знала, що в родині бракує коштів і, аби чимось потішити хрещеницю, переконувала подругу прийти з донькою до неї в гості. Еля спочатку опиралася, бо не хотіла залишати вдома хвору іншу доньку, але Марина наполягла. Усе полетіло шкереберть саме того дня, попри Маринині добрі наміри. Звідки їй було знати, що дорогою додому з Елеонорою станеться трагедія і вона загине? Скільки разів Марина вимолювала прощення в загиблої подруги — не злічити! З почуттям провини вона живе вже багато років, і жити їй із ним до скону.

«Я не хотіла тим телефонним дзвінком покликати Елю на смерть», — укотре подумала Марина.

Тепер вона має турбуватися про Тамару, хоч та вже давно не дитина. Щоразу, дивлячись на жінку, Марина бачить перед себе Елеонору — вони такі схожі!

— Привіт! Як ти, Томо? — поцікавилася жінка, набравши Тамарин номер.

Тома була у відчаї. Знову ті лілії! Марина теж розхвилювалася.

— Може, й справді над Тамарою нависла загроза, а я її не відчуваю, як тоді, коли запросила до себе в гості Елеонору з похресницею? — майнула в неї думка.

Розділ 15

На пропозицію Слави підвезти її додому Марина відповіла, що сьогодні вона на своїй «шкоді».

— Можу я вас підвезти один раз? — усміхнулася вона, і чоловік погодився.

Дорогою він поцікавився, чому Марина вирішила приїхати на роботу машиною. Жінка пояснила, що боїться маніяка, який причаївся десь у місті.

— Куди не піди, усюди лише й розмов про загадкового вбивцю, — сказав Слава.

— І кожна жінка боїться стати наступною жертвою.

— Він чоловіків не займає?

— Ні, тільки дівчат і жінок. Ще й прикрашає трупи квітами.

— Я буду поруч із вами, — пообіцяв чоловік.

Марині хотілося додати, що не весь час він буде поруч, але стрималася — боялася злякати своє неждане щастя. Вони поставили машину на стоянці й пішли до будинку, де жила Марина. Так, ніби й належало, піднялися сходами до квартири жінки. Марина принесла чай та пиріжки з картоплею, і вони повечеряли. Слава сидів з Мариною поряд. Жінка була так близько, що він відчував витончений аромат її парфумів, змішаний із запахом волосся й тіла, і та близькість п’янила його, хвилювала. Чоловік обережно обійняв її за плечі та пригорнув.

— Як добре! — стиха промовила вона. — Так надійно й затишно.

— І мені добре біля тебе, — сказав Слава, не помітивши, як перейшов на «ти».

Чоловік пестив її волосся, а потім ніжно провів губами по шиї. Жінка повернула лице до нього й несміливо торкнулася губами його вуст.

«Як багато я втратив», — устиг подумати чоловік до того, як шалена пристрасть охопила їх обох...

Уранці Марина прокинулася першою. Вона почувалася найщасливішою жінкою на світі. Марина гнала від себе думку, що все це може скінчитися, знаючи напевно, що такого вже ні з