Читати книгу - "Букет улюблених квітів"

ким не буде, що ці зустрічі залишаться найсвітлішими та найприємнішими спогадами в її житті. Вона дивилася на чоловіка, який спав, намагаючись запам’ятати кожну рису його обличчя. Їй завжди подобалися чоловіки з довгим волоссям. Чому? Вона й сама не знала, та її ідеал чоловіка був саме таким, з довгим, обов’язково добре доглянутим волоссям. Славко був високий, широкоплечий, кремезний, без складок жиру на животі, підтягнутий і доглянутий, із волоссям, зібраним у «хвостик» гумкою. На ніч Слава зняв її, і тепер волосся розсипалося віялом по подушці.

«Ще не сиве волосся, — подумала жінка, — лише скроні трохи посвітлішали, ніби хтось сипнув на них жменю борошна».

Марина так не хотіла йти на кухню, але мусила. Вона зітхнула, легенько провела кінчиками пальців по Славиному волоссю й навшпиньки вийшла з кімнати. Марина швидко зготувала сніданок і повернулася до ліжка, де ще спав чоловік із її мрій. Вона вдивлялася в дороге обличчя, знову вкарбовуючи у пам’ять кожну дрібничку. Жінка шкодувала будити, але час був невблаганний. Поглянувши на годинник, вона зітхнула й торкнулася губами оголеного плеча чоловіка. Той відчув її ніжний дотик і усміхнувся, не розплющуючи очі.

— Любий, час прокидатися! — промовила Марина, зловивши себе на думці, що ладна робити так щоранку все життя, що ще лишилося попереду.

— Якщо ти не сон, то я прокинуся, — відповів Слава й розплющив очі. — Не наснилося! Ти справжня і поруч зі мною! Маринко, знаєш, що я зараз подумав?

— Ні, не знаю, — з ледве помітною усмішкою на обличчі відповіла Марина.

— Людина все життя щось шукає, а на схилі літ починає розуміти, що її метушня нічого не варта, а для щастя потрібно так мало!

— Ти хочеш сказати?..

— Так! Я — щасливий! І все завдяки тобі! Дякую долі, що звела нас!

— Я спізнюся на роботу, — нагадала Марина. — Якщо мене звільнять, то я стану не такою вже й щасливою.

— Усе! Встаю і біжу!

Після спільного сніданку Марина вперше за багато років не відчула самотності прийдешнього дня. Вони разом вийшли з квартири, і Марина, зазирнувши за вхідні двері, раптом зблідла. Там стояли білі лілії, викопані з корінням.

— Квіти... Це мені... Це зробив маніяк, — перелякано й затинаючись пробелькотіла жінка.

Слава обійняв її за плечі, притягнув до себе.

— Заспокойся, це ще нічого не означає, — спокійно й урівноважено запевнив він. — Може, ти їх замовляла?

— Точно! — Марина ляснула себе по лобі долонею. — Я ж просила сусідку привезти з дачі білі лілії для подруги!

— Ось бачиш! А ти відразу панікуєш. Іноді ми самі собі ускладнюємо життя, роблячи трагедію зі звичайних подій.

— Як я могла забути?! От дірява голова! — лаяла себе жінка за забудькуватість.

Марина подзвонила в сусідчині двері, але їй ніхто не відчинив. Тоді вона зателефонувала сусідці на мобільний і лише по тому, як жінка підтвердила, що то вона залишила квіти під дверима, заспокоїлася.

— Чому ви не принесли квіти до квартири? — поцікавилася вона. — Я постійно була вдома.

— Мариночко, вибач, але вчора ввечері я зовсім випадково побачила у вікно, як ти поверталася додому із цікавим і екстравагантним чоловіком, — пояснила сусідка. — Тому вирішила вас не турбувати й поставила лілії в коридорі.

Подякувавши жінці, Марина сказала Славі:

— Сусідка випадково побачила нас разом.

— Звісно, що випадково, — усміхнувся чоловік. — Хто б сумнівався?

Марина прийняла зміну та дістала мобільний телефон, аби, як зазвичай, порозмовляти з Тамарою. Проте номера подруги вона не набрала.

Їй хотілося розповісти про минулу неймовірну ніч, поділитися враженнями, як це вона робила раніше, але щось її зупинило.

«Я просто боюся зізнатися у своєму щасті, — вирішила жінка. — Напевно, потрібно спочатку самій ним насолодитися, а вже потім плескати язиком».

Марина почувалася незручно через сьогоднішню неспроможність бути щирою та відвертою з подругою, тож, аби не думати про це й відволіктися, з головою поринула в роботу.

Розділ 16

Після роботи Анатолій заїхав до Тамари, щоб забрати її до себе на ніч.

— Нарешті завтра маю довгоочікуваний вихідний! — сказав він. — Хочу відпочити разом із тобою, Томо.

— А діти? Залишаться на ніч самі вдома?

— Чи це вперше?

— Не вперше, але ці чутки про маніяка, і ці лілії...

— Не бійся. Діти нехай замикаються на ніч на всі замки й нікуди не виходять з хати, — порадив чоловік. — А ми, як завжди, влаштуємо їм телефонний контроль.

— Добре. Тільки зачекай трохи, поки я зготую їм поїсти. Ти, напевно, також голодний?

— Я стомлений, — зітхнув Анатолій.

Упоравшись зі справами, Тамара звеліла Федькові ввечері нікуди з дому не виходити та не випускати Олежика.

— Знаю, не маленький, — сказав матері син. — Усе буде гаразд!

Анатолій жив у батьківському домі, одну половину якого займав він, а другу — його мати й батько. Хоча оселя була невелика — простора гостьова кімната, вузька спаленька та кухня, Анатолію її вистачало для самостійного та спокійного життя. Тут він проводив вільний час із Тамарою — його коханням іще зі школи.

Анатолій одразу ж зняв із себе форму й пішов до душової кімнати. Тамара тим часом швиденько зібрала його брудну, просякнутий потом одяг і закинула його до пральної машини. Чоловік вийшов із душу й, помітивши її порядкування, зауважив, що білизна може за день не висохнути, бо обіцяють зливи.

— Ти все ще віриш синоптикам? — усміхнулася Тамара. — Котрий день поспіль ми чекаємо на їхні обіцянки? Дощі щодня відкладаються, а спека стоїть така, що за дві години все висохне. У тебе є щось їстівне в холодильнику?

— Щось є, — мовив Анатолій. — Не образишся, якщо я приляжу? Справді втомився, ноги аж гудуть.

— Відпочивай, а я щось приготую. Як просувається справа з маніяком? — запитала вона, заглядаючи до холодильника.

— Після вихідного пробиватиму всіх прибулих, — почав розповідати він. — Якщо знайду вбивцю, отримаю підвищення.

— То Колян не вбивця?

— Звідки я знаю? У нього взагалі нічого не можна випитати. Плаче й усе.

— А ти влаштував йому справжній допит? — зіронізувала Тамара, наливаючи в каструлю воду.

— Запросив матір того ненормального та при ній кілька разів спробував отримати від нього пояснення.

— І що?

— Постійно плаче, проситься