Читати книгу - "Букет улюблених квітів"

— Ще раз повторюю: я впевнена, що Колян убити не міг!

— Навмисно — ні, а якщо ненавмисно? Може, він її не хотів убивати, а вдарив чимось по голові, а потім злякався. Розумієш, Томо, жінка померла від удару в потилицю. Її тіло намагалися чи то приховати, чи то бозна-що з ним зробити, бо кров на асфальті була в одному місці, а труп лежав за кілька метрів від нього, в іншому. Якщо він не винен, то навіщо розкладав лілії по тілу вбитої?

— Нам не зрозуміти хід думок таких людей, але Колян не вбивця і це ти зрозумієш згодом.

— Може, й так.

— То Коляна ще не відпустили із СІЗО?

— Днями відпустять. Його батьки оплатили адвоката, сподіваються, що той доб’ється проведення судово-медичної експертизи. Якщо після неї Коляна визнають неосудним, то відпустять додому, — пояснював Анатолій. — Розумієш, Томочко, моя мета не залишити за ґратами хвору на всю голову людину, а знайти справжнього вбивцю.

— То ти не вважаєш Коляна вбивцею?

— Дуже сумніваюся, тому й хочу пробити чужинців.

— Кого?

— Прибулих.

— І ці лілії... Хтось їх мені приносить і досі.

— Потрібно виставити зовнішнє спостереження, аби вистежити його. Я поговорю з керівництвом.

— Не треба за мною стежити! — обурилася Тамара. — Мені ще цього не вистачало!

— Так ти будеш у безпеці.

— Сама якось розберуся!

— Як хочеш, — мовив тихо Анатолій і заплющив очі.

Коли Тамара приготувала вечерю, чоловік уже міцно спав. Жінка розвісила у дворі випрану білизну, поглянула на небо — жодної хмаринки.

Потім зайшла до будинку, замкнула двері, вимкнула світло й лягла спати в іншій кімнаті. Тамара зловила себе на думці, що задоволена тим, що Анатолій заснув і з ним не треба займатися сексом.

«Так не буває, коли люди кохають одне одного», — подумала вона.

Тамара знову згадала Марка. Їм завжди було мало всього: сексу, спілкування, обіймів, поцілунків, ніби щось ізсередини підказувало, що все це може враз обірватися і скінчитися. З Анатолієм не так. Вона вдячна йому, що він був поруч упродовж останніх п’яти років, рятував її від гнітючої самотності й підгримував, але... це все.

«Це просто людська вдячність, а не кохання, — розмірковувала Тамара. — Я звикла до Нього, мала за доброго давнього друга, а із сексом припустилася помилки. Я сама вигадала кохання до Толика, справжніх почуттів не було. Сподівалася, що так швидше забуду Марка, й не змогла. І чому останнім часом я так часто згадую його?»

Тамарі не спалося. Різні думки роїлися в голові. Вона намагалася не згадувати колишнього чоловіка, але його образ знову й знову поставав перед її внутрішнім зором. Жінка вкотре картала себе за те, що жила родиною, проте у брехні. І та брехня зруйнувала її життя.

«От якби повернути все назад! — мріяла Тамара, стримуючи сльози. — Ні, не все! Тільки дві речі: перша — бути з мамою вдома на той день народження, і тоді б вона залишилася жива, а друга — нічого не приховувати від Марка з першого дня знайомства, і тоді б наше життя склалося інакше».

Було розуміння, що нічого вже не змінити й минуле ніколи не повернеться. Тамара знала: що більше вона тримається за якесь твердження, то дужче воно починає тримати її саму. Від почуття провини потрібно було якнайшвидше звільнятися, але це ніяк не вдавалося.

«Напевно, час подякувати Анатолію за все зроблене для мене й попрощатися, — вирішила Тамара, одразу ж сама собі суперечачи іншою думкою: — У мене не вистачить сил сказати все це йому завтра». На цій думці жінка заснула.

Уранці Тамара заквапилася додому.

— Залишся хоча б на годинку! — просив Анатолій, намагаючись укласти її в ліжко. — Вибач, я вчора незчувся, як заснув.

— Усе добре, але я мушу йти до хлопчиків! — Тамара легенько відсторонилася від чоловіка й додала: — Твоя білизна й одяг уже висохли, я вже все випрасувала, сніданок на столі.

— Дякую, — знічено промовив чоловік. — Томо, ти не наймалася мені в домогосподарки.

Тамара вдала, що не зрозуміла натяк, і сказала, щоб не переймався.

— Зачекай, я тебе відвезу додому, — сказав Анатолій.

— Не треба, я вже викликала таксі, — відповіла вона.

Удома Тамара знайшла букет білих лілій на ґанку. Барс крутився поруч господині й облизувався, показуючи, що час його годувати.

— Барсе, хто сюди приходив? Кого ти пускаєш у двір? Можеш мені відповісти? Це точно не Толик, бо я майже до ранку не спала, а він хропів. Тоді хто, Барсе? — звернулася вона до собаки.

Від такої уваги до себе Барс розтягнув губи в широкій усмішці, оголивши білі та міцні зуби, й заметляв хвостом. У Тамари не піднялася рука викинути квіти на смітник. Вона поставила їх у відро з водою для поливу.

Розділ 17

Тамара сіла перед телевізором і раптом згадала розповідь Анатолія про хід розслідування та його намір пробивати прибулих до міста. Отже, він припускає, що злочин міг скоїти хтось із немісцевих.

«Логічно!» — подумала Тамара й згадала про подругу.

Марина зустрічається з одним із таких чоловіків. У місті лише один готель, тож ті, хто не має тут родичів чи друзів, зупиняються саме там.

«Приятель Марини може бути вбивцею!» — стукнуло їй у голову.

Тамара розхвилювалася, нервово прикусила нижню губу й швидко знайшла в сумочці свій мобільник.

— Маринко, ти де? — запитала вона подругу.

— Як де? На роботі!

Тамара озвучила свої підозри, і подруга розсміялася.

— Я ж говорила, що тобі треба детективи писати, а не обіймати посаду начальника райвідділу освіти, — сказала їй Марина. — Цю ніч ми провели разом, і мене не вбили!

— Ну в тебе й жарти!

— Не гірші за твою фантазію! До речі, сусідка привезла тобі лілії на посадку.

— Де вони? У тебе на роботі?

— Ні. Вдома. Якщо є бажання, то поїдь забери, бо засохнуть. У тебе ж є мої ключі.

— Гаразд. Зараз з’їжджу.

Тамара вигнала з гаража стареньку «таврію» та вирушила до будинку подруги. Дорогою вона зробила висновок, що друг Марини не маніяк: той провів ніч із подругою, а їй уночі хтось знову приніс квіти.

«Та й Барс