Читати книгу - "Ти - моя!!!, Кіра Шарм"

Валерія.

Ось чому у мене завжди так?

Якимось дивом життя вічно примудряється мене вляпувати в неприємності, причому завжди в одні й ті самі!

Ще вдома я звикла до п'яних домагань та хлопців із двору та відвідувачів кафе, в якому підробляла. Адже я працювала у звичайній піцерії! А зовсім не в якомусь нічному клубі, та й нічних клубів у нас там не було, - так просто, збиралися вечорами компашки десь на лавці або в альтанці на подвір'ї і випивали. А до піцерії ходили здебільшого лише сімейні пари з дітьми. Але й там до мене батьки висловлювали надто нав'язливу і непристойну увагу, через що я завжди залишалася без чайових. Тому що відмовляла, - спочатку намагаючись робити це чемно, але потім і грубо, вириваючись і даючи по обличчю, тому що чемно зазвичай не розуміли, думаючи, що я просто ламаюсь. Про те, як мене чекали ці самі батьки вечорами після роботи навіть згадувати страшно! Доводилося ховатися, просочуватися через чорний вихід, прикриваючись одягом нашого охоронця,

Так сталося, що того, хто міг би мене захистити, просто не було. Син нашого господаря пропонував мені «постійні стосунки», які, на його думку, мали зводитися до ліжка і до того, що він відвозитиме мене додому, іноді підкидаючи якихось грошей, а я, як він чомусь був свято впевнений , повинна була верещати від щастя через те, що він до мене зійшов. Але падати в ліжко просто так, без почуття, я не збиралася, а почуття до жодного з тих, хто був поруч, якось не виникало.

Що казати, - попри все, недобра слава мене переслідувала ще зі школи. І в інституті стало зовсім не солодше. Дівчата, з якими я працювала і навчалася, мене ненавиділи із заздрощів, ті, кому я відмовляла мало того, що не розуміли слова «ні» і ставали лише агресивнішими у своїх приставаннях, але ще й розповідали на кожному розі про наші постільні пригоди.

Навіть батько мені не вірив.

Шалава! - кричав він на мене з налитими кров'ю очима. – Ганьба сім'ї! І, мало того, що повія, так ще й заробити цим нормально не можеш! Подвійна ганьба!

А мама… А мама просто мовчала. З того часу, як батько почав пити, вона взагалі розмовляла все менше і менше, а після того, як він нас побив, зовсім перестала з ним про щось сперечатися. Намагалася тільки сховатись у своїй кімнаті і не виходити вечорами. Але, якщо він чогось вимагав, тихенько з'являлася, і, не зводячи очей і не видаючи навіть звуку, робила все, що він хотів. В основному, це зводилося до того, щоб накрити на стіл для нього і товаришів по чарці і забиратися. Я ж у такі вечори намагалася втекти з дому і поверталася, коли батько вже лягав спати.

І, найголовніше, я ніколи нікого не провокувала! Ніколи не давала жодного приводу так про себе думати! Завжди одягалася дуже скромно, та й звідки у нас взятися особливому одягу? Та я навіть не фарбувалася, а мішкуваті сукні настільки приховували фігуру, що я взагалі не розумію, як можна було дивитися в мій бік, особливо на тлі дівчат у обтягуючих лосинах!

І ніхто б мені не повірив, що я залишалася незайманою. Навіть найкраща подруга не вірила, скільки б я не намагалася її в цьому переконати, адже ми з нею разом виросли! Тільки примружувала очі і криво насмішкувато посміхалася, — точнісінько, як сьогодні ввечері Рімма! Ось тому я й одразу ж зрозуміла, - нічого навіть намагатися їй щось пояснити. Вона вже зробила свої висновки і все вирішила.

Не думала, просто не вірила, що і тут, у столиці, буде все те саме! Чи мало тут красунь, яким я навіть у підмітки не гожусь? Ну, припустимо, ті кілька суконь, які я купила на зароблені за гроші літо, не були такими похмурими, як те, в чому я ходила вдома, але тут же рівень! Потрібно було одягтися якось пристойніше, щоб зовсім не ганьбитися!

Ех… Наче мені мало того, скільки доведеться надолужувати за навчанням! А я думала, що це і заробіток буде найголовнішою проблемою, з якою я зіткнуся! Але, здається, нічого так і не змінилося, і на мене знову впадуть ті самі проблеми, від яких я так намагалася втекти!

Що ж тепер робити? Університет, я, звичайно ж, не кину… Але… Знову відбиватись від хтивих докучків і терпіти такі ось погляди на себе, як у Рімми… А я так сподівалася, що в цьому новому житті знахойду, крім іншого, і справжніх друзів!

Заснути не виходить. Мозок та емоції просто перевантажені. Всю ніч перед очима замість солодких снів чи бодай блаженної темряви миготять уривки конспектів. І чомусь чорні очі цього, як його звали? Слави? Здається, навіть уві сні я знову відчуваю його дотик до моїх стегон. Але це ж гидко, бридко, неприпустимо! Він же нітрохи не кращий за інших, яким, як слушно сказала Рімма, тільки й треба, що швидкий перепихон, і нічого більше! І чому тільки з моїх губ зривається сам собою стогін, а всередині стає так жарко?