Читати книгу - "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"

Як сам він пройшов слідство, не розповідав. Я розпитував українських в’язнів про Слюсаря. Ці розповіді зводилися до того, що Слюсар не шукає зустрічей з активними націоналістами, не рознюхує і нічого не розпитує, майже уникає інформації, яка цікавить КДБ. Звідси робили висновок: можливо, під час слідства задля збереження життя він погодився співпрацювати з КДБ, але в душі залишається вірним самостійницькій ідеї і, не бажаючи робити зла українській справі, ставить себе в умови, за яких завжди можна сказати чекістові, що зайнятий працею і нічого антирадянського не чув!

У сушарні, що була поруч зі слюсарною майстернею, лаборантом працював Богдан Тимків з Івано-Франківщинп. Якось ми йшли з Дмитром Басарабом, що працював у ливарні. Аж Тимків наздогнав нас і каже:

— Пане Левку, зайдімо до сушарні. Познайомлю вас з моєю лабораторією, з кількома нашими людьми.

— Ходімо, — погодився я.

— Я працював у сушарні слюсарем перед тим, як піти до ливарні, — похвалився Басараб.

— А чого ви пішли із сушарні? — питаю.

— Почав не витримувати великої температури.

Тим часом зайшли утрьох до сушарні.

Уздовж довгого коридору — 12 сушильних камер. Нам назустріч ішов кремезний чоловік у синьому зеківському костюмі.

— Прошу познайомитися, — звернувся Тимків до мене, — це черговий апаратник Петро Лантух. Тут ще працюють Карпо Сердюк з поліції, Нестор Іваниш із закарпатської боївки та литовець Йонас Стрейкус із зелених братів. Завтра в денну зміну чергуватиме Нестор Іваниш.

Ми познайомилися з Лайтухом, я і запитую:

— Ви звідки?

— З Сумської области. Був старостою села за німців. Жодного зла людям не зробив. Та, власне кажучи, мене обрали селяни на загальних сільських зборах. Спочатку відмовлявся, але люди наполягали, і я погодився.

У сушильних камерах двері зачинені. Ліворуч від дверей — термометр для вимірювання температури в камері, вентиль для зволоження камери та вологомір. Дві камери не заповнені, і Тимків завів нас до однієї. Уздовж камери — рейки-вузькоколійки для закочування вагонок з дерев’яними деталями. Унизу, праворуч і ліворуч, по три ряди чавунних ребристих радіаторів для парового нагрівання деревини. Обіч — жолоб, покритий дошками з круглими отворами для свіжого повітря.

— Батареї, — пояснив Басараб, — з’єднанні між собою через поранитові прокладки. Цих з’єднань сотні. Тиск пару час від часу прориває прокладки і їх доводиться міняти. Позаяк їх багато, то слюсарю постійно є робота.

— А яка температура в цих камерах?

— Вона міняється. Ми її регулюємо, щоб деревина не тріскалася, добавляємо (за графіком) вологи — оббризкуємо дерев’яні поверхні водою. Найбільша температура доходить майже до 100 градусів Цельсія. Іноді навіть і більше, — відповів Тимків.

— Коли проривало прокладку і температура вже не піднімалася до потрібної висоти, — пояснював Басараб, — тоді я перекривав кран, випускав пару, залазив униз і старався швидко замінити прокладку. Батареї такі гарячі, що буквально обпікає руки. Піт тече дзюрком з усього тіла. І щоб не спекти легені і не втратити свідомости, час від часу припадаєш до отвору у дошці знизу і ковтаєш свіжого повітря. Після мене тут став працювати один молдаванин, так на третій день знепритомнів і його довелося знизу витягувати.

— Богдане, — звернувся я до Тимківа, — вам не здається, що у вас і в Дмитра гострота слуху дещо занижена і ви говорите трохи гучніше, ніж треба?

— Може, й так. Хоч мені здається, що я чую добре, — каже Тимків.

— Я почав гірше чути і тому пішов звідси в ливарню, — підтвердив мої припущення Басараб.

— У вас є шолом, — каже Тимків. — Слюсарі зобов’язані одягати шоломи, коли лізуть у камеру ремонтувати батареї, але вони переважно не хочуть одягати.

— Пане Дмитре, — звернувся я до Басараба, — чого ж ви пішли в ливарню, адже відомо, що ливарне виробництво багатьох веде до глухоти?

— Знаєте, я не хочу кожен день стояти по вісім годин біля верстата і совати в нього якісь дерев’яні бруски. Ливарня має свої переваги. Чавун ми плавимо і розливаємо не кожен день, а між тим у нас робота не вельми важка, — відповів Басараб.

— Ваш майстер Крот з міста Мени Чернігівської области. За німців був у поліції. Пішов до них, щоб помститися комуністам за те, що розкуркулили сім’ю, забрали хату і зіпсували все життя.

— Та він нормальний порядний чоловік, — каже Басараб.

— Пане Богдане, — питаю я Тимківа, — а хто такий цей ваш майстер латвієць Кальниньш?

— Він сидить за співпрацю з німцями. Роботу робить добре і пунктуальний, мов німець. І мені, хто також любить дисципліну й порядок, з ним приємно працювати. Знає німецьку мову. В латвійській громаді його шанують.

— Він не стукач?

— Не знаю. Але ви знаєте, що всі бригадири дали куму зобов’язання, що на їхньому об’єкті не буде підготовка до втечі, або скоєння іншого злочину, а коли б таке почалося, вони зобов’язані поінформувати кума.

— А що за чоловік цивільний майстер сушарні?

— Нормальний мордвин. Доки сушарня працює, нема до нас претензій.

— А коли все нормально працює, то ви можете в його присутності читати газету?

— Він як і всяке начальство не любить, коли на робочому місці читають газети. Але навіщо при ньому читати? Коли він заходить, можна газету покласти в бік. Я тут читаю не тільки газети, а й журнали.

— Він їх у вас не забирає? Не складає акти про порушення режиму?

— Ні, не забирає і актів не складає. Він бачить, що ми стараємося підтримувати сушарню в справному стані і не хоче загострювати з нами взаємини.

— Пане Богдане, — продовжую, — я розпитую так докладно про умови роботи в сушарці, бо латвієць мене питав, чи не хотів би я у вас працювати. З Микитою Слюсарем мені добре, але кум йому сказав, що я не довго так протримаюся, що мене кудись переведуть. Кальниньшу я нічого певного не сказав, бо хотів спочатку побалакати з вами, тож яка ваша порада,