Читати книгу - "Руда магія і повна торба пригод, Ляна Аракелян"

– Малому сьогодні їсти не давай. Відваром напувай. І ось цим, – вона дістала пляшечку і простягнула баті. – Не бійся, це добре зілля. Біль швидко зніме, і син засне. А завтра прийду, заклинання почитаю. Сьогодні не можна, не той день. І жінці скажи, щоб не заважала. Надумає їхати в Глоськ до Фімки, то поруч і сином зляже. Я не жартую!

Батько важко зітхнув.

– Не прив’язувати ж її.

– Замкни. Інакше біди накличе на весь рід. І віконниці зачини. День перекрутиться і заспокоїться. Прошко, подивися на мене.

Батько зиркнув на відьму.

– Я маю право так говорити, – Горпина перевела погляд на кошик з харчами. – Хлопці, беріть кошик і несіть у віз. За годину грифон до Ситова летить.

Відьма, не прощаючись, вийшла з двору. За весь день Будяк навіть не гавкнув. Як заліз у будку, так і сидів увесь день там. Чи то відчував біду, чи то доживав останні дні. Альгін із Германом підхопили кошик і, хекаючи, понесли до воза, що стояв біля воріт.

Всю дорогу до станції я поглядала на Геру. Не можна сказати, що йому було погано з коротким волоссям, але аж надто незвично бачити його таким. Альгін же ж насупився як миша на крупу і вдавав, що з цікавістю розглядає Курчаве. Кхибра всю дорогу загадково усміхалася. Воно й зрозуміло: почути хороше від відьми – вже велике щастя.

Біля диліжанса я міцно обійняла батька.

– Бать, бережи себе. Я не пропаду.

Він поцілував мене в маківку. Як я можу після стількох років прожитих разом називати його «дядьком»? Ні. Він мій тато. Назавжди. На все життя. А мама... Нехай боги нас розсудять. Я не тримаю на неї зла. Але після почутого, розмовляти з нею не хочу, зовсім не хочу. І з сестрами теж. Тільки Єрошка. Єдина тоненька ниточка, яка нас з нею зв’язує. Я згадала тоненькі руки й ноги брата, те, як він лежав на землі, і ледве стримувалася, щоб не розплакатися. Якби не Горпина і мої друзі, то прощалися б ми з Єрошкою в храмі Аргіни, щоб прийняла його в Айгронісі як власного сина.

– Тітку не забувай, – наставляв батя. – Важко їй, хоч і приндиться.

– Ми з Кхиброю будемо в неї підробляти.

Він легенько клацнув мене по носі.

– Тільки так, щоб було не як наприкінці весни. Пам’ятай, що від ножа, стріли чи арбалетного болта не встигнеш ухилитися. І не забувай: щотижня відправляй птаха. Хоч голос твій почую.

– Як завжди, – погодилася я.

– Біжи, хлопці зачекалися. Я радий, що в тебе надійні друзі.

– Грифон–диліжанс вирушає за три хвилини, – оголосив маг–погонич і зачинив заклинанням двері.

Герман з Альгіном, наче мої особисті вартові, сіли по обидва боки. Кхибра, регочучи, сиділа навпроти. Звісно, весело їй. А я наче в лещата затиснута: обидва схопили за руки так, немов я їхня власність.

– Альгін, – вивільняючи руку, тихо і миролюбно сказала я, – минулого разу моя поїздка обернулася крадіжкою. І я не маю наміру в разі чого жертвувати своїми друзями й цілим кошиком їжі, якої нам вистачить на кілька місяців.

– І що я маю зробити? – він ледь стримував роздратування.

– Сядь, будь ласка, поруч з Кхиброю. Нас у диліжансі всього четверо. Кхибра в разі чого відсіч не дасть.

Тролиця спробувала заперечити, але я виставила долоню перед собою.

– Ні, Кхибро! Коли приставлять ніж до горла, нікуди не рипнешся.

– Усе так серйозно? – без тіні іронії запитав Герман.

– Не знаю. Але я ні в чому не впевнена. Звісно, можна було б запитати у Васі, але в мене більше немає магофлаїв. Ми всіх використали. У вас птахи є?

Хлопці лишень розвели руками – немає.

– Приїдемо, запитаємо, – заспокоїв Герман.

Альг кілька секунд подумав, потім, розстебнув пасок і пересів на протилежне сидіння. Грифон-диліжанс піднявся в повітря. Я і тролиця махали руками батькові, який віддалявся. Потім я взяла Германа під руку і вляглася на його плече. І знову подумки оплакала наше волосся: підклала б косу, не так давило б. Герман, напевно, відчув, що мені незручно і обійняв. Я вмостилася, скинувши туфлі й поклавши ноги на сусіднє сидіння, і заплющила очі. Крізь вії я побачила, з яким осудом дивиться на нас Альгін. Начхати. Мені добре, зручно й затишно. А ще я чую, як схвильовано б’ється серце Гери. Дивно, що Шафран за весь цей час не подав голосу. Але варто було про це подумати, як над вухом пролунало невдоволене бурчання:

– Тихіше, так і скалічити можна!

– Вибери собі інше місце, будь ласка.

Клоп подзижчав, перелітаючи та всівся десь, де я не бачила. Я все-таки вляглася Гері на коліна, так набагато зручніше. Засинаючи, я відчувала, як його пальці м’яко перебирають і погладжують моє коротке волосся. Знову згадала про те, як він відрізав свою косу і подумки усміхнулася. Мало хто б зважився на такий крок.

Прокинулася я різко, від власного зойку, тому що медальйон нагрівся. Здригнувся Герман, який задрімав, виявляється, я уві сні засунула його руку собі під щоку і потягнула її на себе.

– Поганий сон?

Я заперечно похитала головою, сіла, взула черевики й пристебнула пасок. Я з тривогою покосилася на одне і друге вікно.