Читати книгу - "Джозеф Антон"

то стояти під тягарем усіляких світлоефектів, коли не бачиш чудовиська, що горлає до тебе з темряви. З усіх сил намагався не перечепитися за якийсь із кабелів. Після шоу їх сфотографував Антон Корбайн[181], умовивши його помінятися з Боно окулярами. На якусь мить йому було дозволено мати вигляд божества у напівсферичних, що облягали півголови, «мушиних» сонцезахисних окулярах містера Бі, в той час як рок-зірка великодушно дивився на нього поверх нудних літературних окулярів. Це було графічним утіленням тієї різниці між двома світами, які зустрілися на короткий час завдяки ґречному бажанню допомогти йому з боку «U2».

За кілька днів зателефонував Боно, кажучи, що хоче вдосконалити свої вміння писати тексти пісень. У рок-групі автор текстів стає чимось на кшталт засобу передачі почуттів у повітрі, не слова є рушійною силою, але музика, якщо тільки ти не сповідуєш фольк-традицію, скажімо, як Ділан, тому йому хотілося це змінити. Чи не могли б ми десь зустрітися й поговорити про те, як ви працюєте? Йому хотілося зустрічатися з новими людьми — з іншими людьми. В його голосі вчувався голод на розумову їжу і на те, що він називав просто хорошими текстами. Він запропонував свій будинок на півдні Франції. Він пропонував дружбу.

Своїм друзям він казав, що покараний цікавим життям (сміху мало), схожим на поганий власноруч написаний роман. Однією з властивостей цього поганого роману було те, що головні герої могли в будь-яку мить, ні сіло ні впало, з’являтися в ньому і намагатися повернути його сюжет зовсім в інший бік. 27 травня — це день, коли чотири року потому народиться його другий син Мілан, який назавжди заволодіє цією датою, проте 1993 року він ознаменувався появою цілком іншого індивідууму — турецького письменника, видавця газети й провокатора Азіза Несіна.

Він зустрічався з Несіном тільки один раз, сімома роками раніше, коли цей турецький письменник потрапив у халепу. Гарольд Пінтер запросив гурт письменників до будинку на Кемпден-Гілл-сквер для організації протесту через те, що турецька влада буцімто хотіла відібрати у Несіна паспорт. Цікаво, чи Несін пам’ятає, як майбутній автор «Сатанинських віршів» охоче підписався під протестом, і підозрював, що не пам’ятає. 27 травня йому повідомили, що якісь частини із «Сатанинських віршів» надрукувала ліва газета «Айдинлик», головним редактором якої був Несін, що не звертався до нього за дозволом на публікацію уривків з його твору турецькою мовою (зазвичай переклади перевіряються на якість і точність), щоб кинути виклик забороні книжки в Туреччині. Заголовок над витягами з роману звучав так: «САЛМАН РУШДІ: МИСЛИТЕЛЬ ЧИ ДУРИСВІТ?» У наступні дні з’явилися нові уривки; з Несінових коментарів до них стало зрозуміло, що він перебуває в таборі таки справжніх «дурисвітів». Агенція Вайлі надіслала Несінові листа й нагадала йому, що піратство є піратством, а якщо він бореться, як він каже, за права письменників уже впродовж багатьох років, то чи не міг би він висловити своє занепокоєння щодо зазіхань на ці права з боку Хомейні? Відповідь Несіна виявилася надзвичайно нахабною. Він надрукував листа від агенції у газеті й прокоментував його в такий спосіб: «Який стосунок до мене має справа Салмана Рушді?» Відтак заявив про свій намір не полишати публікування уривків з роману, а якщо Рушді заперечує, нехай «притягає нас до суду».

Газету «Айдинлик» піддали гонінням, співробітників редакції заарештували, розповсюдження призупинили, наклад вилучили. В одній із стамбульських мечетей імам оголосив газеті джихад. Турецький уряд, захищаючи принципи світськости, видав постанову про відновлення діяльности газети, проте суперечка на цьому на закінчилася й атмосфера залишалася загалом напруженою.

Знову з’явилося відчуття, що його твір став пішаком у чужій грі. Його друг, турецький письменник Мурат Белґе, сказав, що Несін поводиться, «як той дітвак», проте ті, від кого він зазнає утисків, не повинні перемогти. Найболючіше, що він також був прибічником світ-ськости й міг сподіватися на краще ставлення до нього з боку секуляристів у Туреччині. Розбрат у таборі секуля-ристів грав на руку тільки ворогам світськости. Відповідь цих ворогів на уривки в газеті «Айдинлик» не забарилася й була надзвичайно жорстокою.

На початку липня Несін поїхав на конференцію секуля-ристів у місті Сивас, що в Анталії (Анталія — це частина Туреччини, де крайній ісламізм має найбільше прибічників). Вони відкрили пам’ятник Піру Султану Абдалі, місцевому поетові, якого у шістнадцятому столітті забили каменями до смерти за богохульство. Несін, як потім розповідали, виголосив промову, озвучивши тему свого атеїзму і зробивши кілька критичних зауважень щодо Корану. Правда це чи ні, достеменно ніхто не знав. Тієї ночі екстремісти оточили готель «Мадімак», де зупинилися всі делегати конференції, і з викриками й погрозами підпалили будівлю готелю. У вогні загинуло тридцять семеро людей — письменників, карикатуристів, акторів і танцівників. Проте Азіза Несіна серед загиблих не виявили. Його врятували пожежники, які спочатку не впізнали його. Коли ж усвідомили, хто він такий, то почали бити, а місцевий політик вигукував: «Це шайтан, бийте, ні на що не зважайте».

Жахіття у Сивасі світова преса назвали «заколотом Рушді». Він виступив на телебаченні й засудив убивць, а тоді написав сердиті статті для лондонської «Обзервер», а також для «Нью-Йорк таймс». Те, що заколот назвали його іменем несправедливо, проте не в тому річ. Убивство Фараґи Фауди, Уґура Мумку, Тагара Джаута і людей у Сивасі стало красномовним свідченням того, що гоніння на «Сатанинські вірші» — це не випадковість, але частина ґло-бальної ісламської війни з вільнодумством. Він зробив усе, що міг, аби домогтися від турецького уряду, від «Великої сімки», що саме проводила свою зустріч у Токіо, від усього світового співтовариства вжити належних заходів. З-поміж інших періодичних видань чомусь тільки часопис «Нейшен» зробив спробу звинуватити його у «дошкульній образі» турецьких секуляристів (статтю написав Александр Коуберн, один із найбільших сучасних майстрів дошкульних образ), однак це також не мало значення. Азіз Несін і автор, чий твір він украв і принизив, ніколи не стануть друзями, проте перед лицем такої небезпеки він став пліч-о-пліч з усіма турецькими секуляристами, включаючи Несіна.

В іранському меджлісі й пресі лунали голоси на підтримку сиваських убивць. Так уже влаштований цей світ: аплодують убивцям і паплюжать людей, які живуть зі слова або ж померли за нього.

Нажаханий сіваським звірством, відомий німецький журналіст-розслідувач Ґюнтер Вальраф, який у процесі написання надзвичайно популярної книжки «Найнижчий з низьких» удавав із себе турецького ґастар-байтера і виявив страхітливе ставлення до таких робітників з боку німецьких расистів і навіть з боку німецького уряду, тепер зв’язався з ним і наполягав на необхідності