Читати книгу - "Джозеф Антон"

залагодити непорозуміння «Несін-Рушді». Несін далі давав інтерв’ю, накидаючись на «Сатанинські вірші» і їхнього автора, тож і Вальраф, і Арне Рут, редактор шведської щоденної газети «Даґенс нюгетер», докладали немало зусиль, аби його напоумити. «Якби я міг умовити Несіна приїхати до мене додому, чи змогли б ви також приїхати і примиритися з ним?» — запитав Вальраф. Він відповів, що все залежить від настрою, з яким Несін прийде на цю зустріч. «Він і надалі гне свою лінію — говорить образливо і зневажливо, тож мені буде нелегко». «Покладіться на мене, — сказав Вальраф. -Якщо він пообіцяє приїхати з мирними намірами, чи підете ви йому назустріч?». — «Так, авжеж».

З аеропорту Біґґін-Гілл він прилетів до Кьольна, й у Ґюнтеровому будинку великий журналіст і його дружина приймали його гучно, весело й гостинно; майже одразу Вальрафові захотілося зіграти з ним у настільний теніс. Вальраф виявився сильним гравцем і виграв майже всі партії. Азіз Несін, приземкуватий, кремезний сивочолий чоловік, до тенісного столу не підходив. Мав вигляд саме тієї людини, якою він був, себто людини, що пережила потрясіння і якій не подобається її теперішнє товариство. Він сидів у кутку і щось собі думав. Початок не надто багатообіцяючий. Під час першої розмови Вальраф виступав у ролі перекладача; Несін удавався до настільки ж уїдливих зауважень, як і в «Айдинлик». Для нього існувала тільки його боротьба з турецькими фанатиками, а все решта — пропади воно пропадом. Вальраф пояснював, що вони ведуть таку ж боротьбу. Після вбивства Уґура Мумку в Туреччині казали, що «ті, хто засуджував Салмана Рушді, тепер убили Мумку». Поразка в одній битві між секуляризмом і релігією означала поразку в усіх інших битвах. «Салман завжди тебе підтримував, усім розповідав про Сивас, — сказав він, — тож тепер тобі треба підтримати його». День видався довгим. Здавалося, на шляху до примирення стояло Несінове самолюбство, позаяк він розумів, що йому доведеться визнати нешляхетність своїх дій. Проте Вальраф налаштувався рішуче на те, щоб не дати зустрічі закінчитися безрезультатно, тож Несін, щось мимрячи й бубонячи, таки подав йому руку. Було коротке рукостискання, після якого — ще коротші обійми, всі почувалися ніяково, проте сфотографувалися, й Вальраф вигукнув: «Чудово! Тепер ми друзі!» — й повіз їх кататися по Райну на катері.

Люди Фальрафа усе зняли на плівку й змонтували інформаційний відеосюжет, у якому вони з Несіном спільно засуджують релігійний фанатизм і слабку реакцію Заходу. Принаймні в очах загалу їхньому протистоянню покладено край. Азіз Несін не підтримував з ним більше стосунків. Несін прожив ще два роки й помер від серцевого нападу.

Любий Гарольде!

Дуже вдячний тобі за те, що влаштував для Елізабет, мене й хлопців перегляд твоєї постановки Меметової[182] «Оліанни», а також за обід у «Ґрілл-Сент-Квентін». Можливо, я вчинив неправильно, що зробив кілька зауважень щодо п’єси; попри це я сказав і кілька хороших слів про твою постановку. Я однозначно був неправий, коли змінив тему розмови й почав говорити з Антонією про її книжку «Порохова змова». (Зізнаюся, тепер я цікавлюся людьми, яким хочеться щось підірвати.) Краєм ока бачив, що з твоїх вух уже йде пара і що активна зона твого ядерного реактора починає плавитися. Так недалеко і до Китайського синдрому. Аби запобігти такому розвиткові подій, я сказав: «Гарольде, невже я забув сказати, що твоя постановка «Оліанни» була до біса геніальною?» — «Так, — сказав ти, сумно виблискуючи своїми зубами. — Тільки річ у тому, що ти справді забув сказати про це». — «Гарольде, — сказав я, -твоя постановка «Оліанни» — це робота до біса геніального режисера». — «Може, навіть більше ніж геніального», — сказав ти, й атомну катастрофу було відвернуто. Я вже давно пишаюся тим, що можу відверто сказати: я ніколи ще не був «пінтерований[183]». З полегшенням зітхаю, бо знайшов спосіб, як уберегтися від цього і залишити все без змін».

Він поїхав до Праги, щоб побачитися з президентом Вацлавом Гавелом, і президент привітав його з неймовірною теплотою — нарешті ми зустрілися! — й говорив про нього настільки ґречно, що суперник президента, правоцентристський прем’єр-міністр Вацлав Клаус, «дистанціювався» від зустрічі, назвавши її «приватною» і сказавши, що він нічого про неї не знає (хоча чеська поліція позичила одну з Клаусових авто для гостя). Клаус висловив сподівання, що це «не зашкодить» зв’язкам Чехії з Іраном.

Він узяв участь у Міжнародній конференції ПЕН-клубу в Сантьяго-де-Компостела — Іберійський півострів не заперечував, — і його запитали про нещодавні нападки принца Чарльза на нього. Він відповів, цитуючи слова Ієна Мак’юена, які той сказав журналістам під час свого візиту до Іспанії з нагоди виходу його книжки тиждень тому: «Захист принца Чарльза коштує значно більше, проте він нічого цікавого не написав». Коли повернувся до Лондона, то виявилося, що «Дейлі мейл» таврує його мало не як державного зрадника, бо він, бачиш, наважився пожартувати про спадкоємця престолу. «Він зловживає свободою, за яку ми платимо», — заявила їхня оглядачка Мері Кенні. П’ять днів потому було оголошено, що роман «Опівнічні діти» визнано найкращою книжкою за останні двадцять п’ять років присудження Букерівської премії. Не встиг натішитися своєю славою, як уже через день маятник відхилився в інший бік, і його наздогнала страшна новина.

Того ранку, прибувши до Осло із Франкфуртського книжкового ярмарку, Вільям Нюґор саме збирався піти на роботу, коли побачив, що в його авто спущене заднє колесо. Він не міг знати, що шину навмисно проколов озброєний зловмисник, який заховався в кущах за автомобілем. Убивця розраховував, що Вільям підійде до авто, аби відчинити багажник і дістати запасну шину; і в цей момент він стане вразливим, як та качка на воді. Проте Вільям, очільник великої видавничої компанії, не мав наміру міняти шину власноруч. Він вийняв стільниковий телефон і зателефонував службі техдопомоги. Тепер убивця не знав, як йому бути: вийти зі схованки, щоб влучніше вистрелити, а чи стріляти з того місця, де він ховався, попри далеку відстань до Вільяма? Вирішив стріляти. Три кулі влучило у Вільяма, і він упав на землю. Гурт тринадцятирічних хлопчаків бачили чоловіка з «темною, поганою шкірою», що втікав, проте вбивцю так і не спіймали.

Тільки завдяки своїй атлетичній статурі Вільям не помер. Колишній лижний ас залишався фізично дужим, і це врятувало йому життя.