Читати книгу - "Джозеф Антон"

Коли він почув, що у Вільяма стріляли, то вже знав: його товариш прийняв на себе призначені для нього кулі. Він пригадав, як гордовито Вільям походжав минулого року в саду на вечірці, влаштованій видавництвом «Аскегауґ». Рука Вільяма лежала на його плечі, і видавець ішов з ним крізь здивовану юрбу і знайомив його то з письменником, то з оперним співаком, то з бізнесменом, то з політиком. Жест на захист свободи, казав Вільям, і через це він був тепер на порозі смерти. Проте завдяки своєму небажанню міняти спущену шину, а також завдяки незбагненим траєкторіям польоту куль він вижив. Настав день, коли поранений видавець відчув себе достатньо дужим для того, щоб недовго поговорити з ним по телефону. Його товариш Гальфдан Фрейгов з «Аскегауґ» зателефонував Кармел і сказав, що Вільям дуже хоче поговорити зі Салманом, і чи не міг би він передзвонити йому до лікарні. Так, авжеж. Підняла слухавку медсестра і попередила, що у Вільяма дуже слабкий голос. Потім з’єднали з Вільямом; незважаючи на попередження, його сильно вразив надзвичайно слабкий голос співбесідника; йому бракувало повітря; його зазвичай бездоганну англійську мову через неправильні наголоси тепер було складно зрозуміти.

Спочатку він навіть не збагнув, що в нього стріляли, і залишався при тямі аж до приїзду поліцейських, яким він дав номер телефону свого сина. «Я устиг тільки зойкнути, — казав він, — й покотився вниз з невеличкого пагорба, що і врятувало мене, бо я зник з поля зору вбиці». Доведеться ще довго лежати в лікарні, проте цілковите одужання можливе. «Кулі не поцілили в жоден життєво важливий орган». Потім він додав: «Хочу, щоб ви знала: я насправді пишаюся тим, що видав «Сатанинські вірші» і став частиною цієї справи. Якщо зловмисника не впіймають, то доведеться жити так само, як і вам». Мені дуже шкода, Вільяме, я відчуваю свою вину, — тут Вільям перебив вибачення і слабким голосом сказав: «Не кажіть цього. Не треба так казати». Але я не можу не відчувати... «Салмане, я доросла людина, і коли погоджувався на публікацію «Сатанинських віршів», то усвідомлював усі ризики. Ви не винуваті. Винен той, хто стріляв». Так, але я... «Ще таке, — сказав Вільям. -Я щойно розпорядився про перевидання великим накладом». «Шляхетно поводитися під тиском», — так казав про це Гемінґвей. Справжня відвага йде пліч-о-пліч з високими принципами. Кулям не зруйнувати такої єдности. А ті кляті кулі мали великий калібр — 0,44 дюйма, з тупими наконечниками, щоб убити вже напевно.

Уся скандинавська преса піднялася у всеозброєнні, пишучи про замах на життя Нюґора. Норвезька асоціація видавців вимагала інформації про заходи норвезького уряду щодо Ірану. Колишній посол Ірану, який перейшов на бік опозиційної групи Муджагідин-е-Халк, або НМІ («Народні муджахіди Ірану»), заявив, що він ще чотири місяців тому попереджав норвезьку поліцію про підготовку замаху на життя Вільяма.

Уряди скандинавських країн лютували, проте стрілянина таки налякала людей. Данський міністр культури запросив було його до Амстердама, проте потім відступив від свого наміру, так само як «Королівські данські авіалінії». Також Рада Європи скасувала зустріч, погоджену ще кілька місяців тому. Надано поліцейський захист Ґабі Ґляйхманну, який займався «кампанією Рушді» у Швеції і завжди сперечався з Кармел Бедфорд. У Британії тривала тріскотня, розрахована на людські почуття. В газеті «Івнінґ стандард» з’явилася стаття, в якій його називали «зарозумілим» і «божевільним», насміхалися з його бажання привернути до себе якнайбільше уваги, глузували, що він не заслуговує на таку увагу, бо дуже погано себе поводить. Радіостанція Ел-бі-сі проводила опитування щодо «доцільности подальшої підтримки Рушді», а «Телеґраф» помістив інтерв’ю з Маріан Віґґінс, яка назвала свого колишнього чоловіка «вічно скорботним, пришелепуватим, боягузливим, марно славним, схильним до блазнювання й морально неохайним». Клайв Бредлі з Британської асоціації видавців сказав, що Тревор Ґлавер з «Пенґвіна» блокує заяву щодо Вільяма. Він зателефонував Ґлаверові, який спочатку вдавав, що до цього не причетний, просто сказав «кілька слів», аж тут: «О Боженьку, ми ж бо всі знервовані, та й чи варто зчиняти стільки галасу?», однак зрештою погодився зателефонувати Бредлі і зняти вето «Пенґвіна».

Уперше за тривалий час він одержав листа з погрозами, в якому застерігали: «твій час добігає кінця», бо «Аллах усе бачить». Лист підписав Д. Алі нібито з «Манчестерської соціалістичної робітничої партії та антирасистської ліги». Їхні члени наглядають за всіма аеропортами, казав він, і мають людей у Ліверпулі, Бредфорді, Гемстеді, Кенсинґтоні; позаяк у зимову темінь «їм дуже зручно виконувати свою роботу», то нехай готується «до провідин Ірану».

Над вечір на квартиру Ізабель Фонсеки прийшли Мартін Еміс, Джеймс Фентон і Дарріл Пінкні, і Мартін сильно його засмутив, сказавши, що Джордж Стейнер вважає, нібито йому «навіть дуже потрібен цей галас», і що Мартінів тато Кінґслі Еміс казав: «Якщо хтось хоче наробити багато галасу, то нехай потім не скаржиться, що має клопіт», а на думку Ела Альвареса, «він робить це спеціально, бо йому хочеться зажити світової слави». Для Джермейн Ґрір він страждав «манією величі», Джон Ле Карре назвав його «бевзем», а Мартінова колишня мачуха Елізабет Джейн Говард і Сибіл Бедфорд вважали, що робить він це для того, щоб «підзаробити грошенят». Його друзі тільки посміялися з усіх цих тверджень, проте під кінець вечора він дуже зажурився, й лише Елізабет змогла розрадити його. «Може, нам слід одружитися», -написав він у своєму щоденнику. Хто зможе любити його більше, бути відважнішим, добрішим, вірнішим? Вона віддана йому і заслуговує на те саме від нього. Вдома, святкуючи першу річницю новосілля на Бішопс-авеню, 9, вони чудово провели вечір, і йому відлягло від серця.

Перебуваючи у настрої героїв творів Бекетта, він сидів похнюплений у своєму оббитому деревом кабінеті й відчував себе людиною, загубленою у порожнечі насмішок, як ті Діді й Ґоґо, що грали в ігри, змагаючись з відчаєм. Ні, він був їхньою протилежністю, вони сподівалися на прихід Ґодо, тоді ж бо як він чекав на те, що не прийде, як він сподівався, ніколи. Майже щодня наступали хвилини, коли він дозволяв своїм плечам опускатися, а тоді знову розправляв їх. Він багато їв, кинув курити, важко дихав, сварився з порожнечею, тер кулаками скроні й