Читати книгу - "Джозеф Антон"

Вільям Нюґор робив перші кроки. Гальфдан Фрейгов сказав, що Вільям вирішив переїхати в інший будинок через «зарості кущів», які не дозволять йому «спокійно помочитися у нічному саду». Вони шукали для нього надійне житло у багатоквартирному будинкові. Зловмисника так і не знайшли. Вільям не знав, «куди спрямувати свою лють». Однак одужував. Данський видавець роману Йоганнес Рііс повідомляв, що в Данії жодних ускладнень, і йому пощастило, бо має «спокійну дружину». Переходити вулицю також небезпечно, казав він, тож авторові надрукованої у його видавництві книжки відлягало від серця після слів цієї направду відважної людини. «Я просто шаленію, — додав Йоганнес, — що таке паскудство залишається частиною світу, у якому ми живемо».

На першому засіданні так званого Міжнародного парламенту письменників у Страсбурзі його турбувала назва зібрання, бо ж їх ніхто не обирав, однак французи стенали плечима й казали, що у Франції un parlement — це місце, де всі говорять. Він також наполягав на необхідності згадати у спрямованій проти ісламістського терору заяві імена Тагара Джаута, Фараґа Фауди, Азіза Несіна, Уґура Мумку й бангладеської письменниці Тасліми Насрін, яка нещодавно зіткнулася з купою труднощів, а також, власне, і його. Влетіла Сьюзен Зонтаґ, обійняла його і виголосила пристрасну промову бездоганною французькою мовою, назвавши його un grand écrivain — великим письменником, що представляє потужну світську культуру, яку мусульманським екстремістам так хочеться пригнобити. Мер Страсбурґа Катрін Траутман надала місто у його розпорядження. Катрін Лялюм’єр із Ради Європи пообіцяла, що Рада невдовзі таки займеться його питанням. У кінці дня влаштували вечірку для приїжджих письменників, і до нього причепилася неврівноважена іранка «Елен Кафі», дорікаючи йому за те, що не діє разом з «Муджагідин-е-Халк». «Я не агресивна жінка, Салмане Рушді, але je suis un peu déçu de vous[184], і вам слід знати, хто є вашими справжніми друзями». Наступного дня Елен заявила у мас-медіа, що вона, а через неї і «Народні муджахіди Ірану» приєдналися до французького «комітету Рушді», тому і полетіли гранати у французьке посольство й офіси «Ер Франс» у Тегерані. (По суті, гранати полетіли у зв’язку з ухваленням Францією рішення про надання лідеру НМІ Мар’яму Раджаві політичного притулку, тож подія не мала жодного стосунку до «справи Рушді».)

Він сидів на червоному диванчику разом з Тоні Моррісон, яка саме отримала Нобелівську премію, й Зонтаґ, яка вигукнула: «О, Боже, я сиджу між двома най-відомішими письменниками світу!», після чого і він, і Тоні почали запевняти, що недалеко той день, коли вона також вирушить до Стокгольма. Сьюзен запитала, що він пише. Вона торкнулася особливо болючої для нього теми. Поринувши з головою у кампанію проти фетви, він майже припинить писати. Наслідок активної участи у політиці. Його голова була забита авіалініями, міністерствами та сиром і геть відвикла від солодкого усамітнення, де ховалося художнє слово. Його роман стояв на місці. Тож, цілком можливо, що кампанія, яка, на думку багатьох людей, мала такий успіх, насправді применшує його в очах світу та й у власних очах. А чи він, часом, у такий спосіб не допомагає тим, хто намагається перетворити його на пласку, двовимірну карикатуру всередині «справи Рушді»? А чи він не відмовляється від творчо сти? Від Салмана він перейшов до Рушді, відтак — до Джозефа Антона, й тепер, мабуть, уже ставав «нічим». Він -лобіст, і лобіює порожнє місце, яке колись було людиною.

Він відповів Сьюзен: «Уже дав собі слово, що наступного року сидітиму вдома й писатиму».

Щоб потрапити на вершину — на зустріч з президентом — треба було підходити до неї з багатьох боків одночасно. У сходженні на гору Клінтон брали участь він сам, Комітет захисту Рушді й «Стаття 19», британський посол у Вашинґтоні від імени британського уряду й американський ПЕН-центр. Ар’є Неєр із «Г’юман райтс вотч», Нік Веліотес з Асоціації американських видавців і Скотт Армстронґ із «Форуму свободи» також сприяли наближенню зустрічі. На додаток до всього, Крістофер Гітченс, зі свого боку, спонукав довірених осіб у Білому Домі до втілення цього задуму в життя. Крістофер не захоплювався Біллом Клінтоном, однак був у близьких стосунках з радником президента Джорджем Стефанопулосом і мав з ним кілька розмов. Здавалося, що люди Клінтона поділялися на тих, що казали йому: фетва — це не справа Америки, й таких, як Стефанопулос, що хотіли, аби він долучився до вирішення тієї проблеми.

За два дні після його повернення до Лондона у Вашинґтоні таки дали «зелене світло». Спочатку сказали Нікові Веліотесу, що на зустрічі президента не буде. Тільки радник з питань безпеки Ентоні Лейк, а потім до них «приєднається» віце-президент Ґор. В американському посольстві на Ґросвенор-сквер Ларрі Робінсон, що підтримував з ним зв’язок, підтвердив: так, передбачається зустріч з Лейком і Ґором. Йому нададуть захист «від прибуття до відбуття», себто від літака до Масеачусетеького технологічного інституту (де його вшановуватимуть як почесного професора — Алан Лайтмен, автор «Ейнштейнових снів» і викладач МТІ, зателефонував йому й запропонував прийняти звання почесного професора), а також від МТІ до Вашинґтона, а у Вашинґтоні до його відльоту з країни. Через два дні Френсіс одержала інформацію, що Ґор летить на Далекий Схід, і Лейк також, скоріше всього, не зможе прийти, тож зустріч відбуватиметься з державним секретарем Ворреном Крістофером, себто «правою рукою» Лейка. Зустріч з Ворреном Крістофером проходитиме в Залі підписання договорів у присутності фотокореспондентів. Він мав розмову з Крістофером Гітченсом, і той висловив побоювання, що Клінтон у такий спосіб «ухиляється» від зустрічі. Ввечері знову все перемінилося. Ентоні Лейк і Воррен Крістофер таки прийдуть на зустріч разом з помічником міністра закордонних справ з питань демократії, прав людини і праці Джоном Шаттуком. Щодо президента — жодних «підтверджень». Зустріч відбуватиметься напередодні Дня подяки, тож президент матиме багато справ. Йому доведеться ще помилувати індичку. Тож, звісно, часу може й не вистачити, щоб допомогти письменникові.

У Міжнародному аеропорту Кеннеді на нього чекало вісім автомобілів замість обіцяних трьох не дуже яскравих. Начальник охорони Джім Тім виявився удосконаленою версією лейтенанта Боба, з лагідним голосом, завжди