Читати книгу - "Україна-Європа"

– Мудрість сторічь, рафінована й просіяна крізь призму часу. Чи не так ліпше за все називати історію? – почув Артем тихий глибокий голос.

Він не помилився, вирушивши до бібліотеки університету одразу по прибуттю до Львова. Петро Орестович був саме тут, серед свої найліпших друзів – як він сам іменував книги. Вони, вітаючись, потиснули один одному руки.

– Радий тебе бачити, Артеме. Яким вітром до нас, неспокійний шукачу істини?

– Маю до вас розмову, Петре Орестовичу.

Сухорлявий професор поглянув на Артема з іронічною іскоркою.

– Приємно, що не забуваєш. Подібних до тебе революціонерів зараз днем з вогнем не відшукаєш, навіть у наших стінах.

Артем винувато посміхнувся, пригадавши той випадок, коли став справжнім головним болем для улюбленого викладача. Почалося все після того, як, проваливши залік з однієї з дисциплін, Артем примусив говорити про себе мало не усю кафедру. Власне, нічого надзвичайного він не здійснив. Просто відмовився йти торованим шляхом і заплатити встановлену таксу, як було заведено у того викладача, а розпочав з ним суперечку, що закінчилась у деканаті. Такий крок за часів перебування на посаді міністра освіти сумнозвісного Дмитра Табачника міг закінчитися відчисленням, але Артема подібна перспектива не лякала. Він точно знав, що правда на його боці й зміг це довести. Тоді, готуючись до кругової оборони, Артем навіть не розраховував на сторонню допомогу. Проте несподівано для себе отримав її з «ворожого» стану. Викладач історії, за яким в університеті йшла слава чесної й глибоко фахової людини, відверто став на бік бунтівного студента. Скоро суперечку було залагоджено, хоча й не без втрат – Петро Орестович отримав догану від керівництва, а Артема позбавили стипендії.

З того часу вони й потоваришували. Виявилось, що попри належність нових друзів до різних поколінь, у них є спільна мета – необхідність пошуку істини. Будь це наука чи повсякденне життя.

І ось тепер він приїхав до Львова, намагаючись отримати відповіді на запитання, які бентежили його. Можливо, саме у Петра Орестовича він відшукає відповіді? І знову серце Артема стислось від дивної, незрозумілої туги. Так, як тоді, у брата, після виходу з-під арешту.

Настрій колишнього студента не заховався від його співрозмовника.

– Ти добряче змарнів, Артеме, – похитав головою він. – І твоя душа, судячи з усього, стомилась у пошуках відповідей?

Так умів лише Петро Орестович – потрапити в ціль з першого слова, з першої фрази.

– Я маю надію отримати їх у вас, професоре.

– Так, так, – посміхнувся Петро Орестович, сяйнувши самими кутиками примружених очей. – Що ж може бути кориснішим за відверту розмову? Прошу до мого кабінету. Маю дві цілком вільних години, тож із задоволенням проведу їх за філіжанкою кави і бесідою. А там, хто знає, можливо ми віднайдемо відповіді на твої запитання?

Кабінет декана історичного факультету не змінився за той час, який Артем був тут відсутній. Втім, не лише за цей час. Будучи людиною консервативних, чи то пак академічних (як любив казати сам Петро Орестович) поглядів, професор не змінював інтер'єр свого кабінету, напевне, з часів, коли почав тут господарювати. Те ж високе вікно з вузькими віконницями і важкими гардинами, старомодний дубовий стіл з важким мармуровим прес-пап'є і бюстом Грушевського. Шафа у стилі рококо, на полицях якої вишикувались старовині фоліанти – гордість професора і кохання усього його життя. Біля дверей незмінна корзина для парасольок, а на столику у кутку мідний керогаз, який, без сумніву, пам'ятав ще позаминуле сторіччя. З цим керогазом була пов'язана ціла купа університетських шаржів і жартів, а кількість спроб, що їх робили колеги Петра Орестовича і запопадливі студенти, намагаючись подарувати професору ультрамодну кавоварку, налічувала більше десятка. Проте Петро Орестович, як і рік, і два тому, заварював ароматну міцну каву, незмінно встановлюючи на полум'я, яке діловито буркотіло, закіптюжену кавоварку. І Артем міг заприсягтися – кращої кави він не коштував у своєму житті…

– Ну-с, присядьте, молодий чоловіче, – запрошуючи, Петро Орестович вказав на один зі стільців. – Зараз розпалимо мого старенького, поп'ємо кави.

Коли запашний напій наповнив приміщення своїм ароматом, професор сів навпроти гостя і довго вивчав його оцінюючим поглядом.

– Що ж, як твої справи на ниві історичної науки, як аспірантура?

– Намагаюсь не очорнити імені мого славетного викладача.

– Ну, тільки без дифірамбів, це зайве. Обрав тему для дисертації?

Артем знизав плечима.

– Думав, що обрав. Але зараз… Історія пишеться на наших очах.

– Так, так… Важкі часи. Все ж, це не наша з тобою тема. Про неї писатимуть прийдешні покоління. Академічна наука не полюбляє поспіху. Вона потребує часу, як добре вино. Лише час може розставити все на свої місця, лише роки гасять пристрасті й дають можливість висвітлити події без зайвих емоцій.

Артем не заперечував. Він був улюбленцем Петра Орестовича і вони разом колись обрали тему для Артемової дисертації, а саме – Гадяцький трактат 1658 року. Тека з незакінченою роботою лежала у столі на квартирі Артема від листопада минулого року.

– Ви маєте рацію, професоре. І я обов'язково закінчу дисертацію до кінця поточного року.

Петро Орестович кілька хвилин мовчав.

– Буде приємно бачити тебе у ролі колеги, Артеме. На кафедрі знайдеться багато роботи, а там… я не вічний, роки. Мені рано чи пізно знадобиться заміна. Хочу сказати без найменшої улесливості, що кращого учня, аніж ти, у мене не було. Ви немов створені один для одного – ти й історична наука. Можливо, у майбутньому українці матимуть нового Яворницького чи Грушевського.

Артем зніяковів. Він ніколи не вважав себе видатною людиною. Просто наполегливо працював над речами, які йому подобались.

– Професоре, це явне перебільшення моїх чеснот. Хоча, мені було б приємно працювати під вашим керівництвом.

– Так, працювати… – Петро Орестович був заглиблений у власні думки більше, аніж це бувало зазвичай. Нарешті він відставив чашку і подивився на Артема впритул. – Ти мав до мене розмову?

Артем відставив і свою чашку. Власне, саме для цього він і приїхав, на цілу добу відстрочивши Майдан і зустріч з Іриною. Думки і протиріччя, ось що долало його останнім часом. Друзів і близьких багато, але порадників… Артем цілеспрямовано їхав до Львова. За порадою Петра Орестовича.

– Професоре, я потребую вашої поради.

Старий погладив гладко виголене підборіддя і подивився проникливим поглядом.

– Артеме, я очікував на тебе. Бачив тебе кілька разів по