Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

Колись ми влаштовували святкування, якщо в когось народжувалася дитина: скидалися грішми, допомагаючи розрахуватися за медичні послуги, щоб родина швидше здолала тимчасові труднощі. Тепер, коли народжувалася дитина, ми тижнями не розмовляли з такими сім’ями. Для нас діти стали чимсь таким, як для фермерів сарана. Колись ми допомагали людині, в чиїй родині хтось серйозно хворів. А потім… Ось розкажу вам одну історію. Це сталося з матір’ю робітника, який п’ятнадцять років працював разом із нами. Вона була добра літня жінка, весела та мудра, знала всіх нас на імена і всі ми любили її. Колись. Одного дня вона послизнулася на сходах у підвалі й зламала стегнову кістку. Ми знали, що це означає для людини в її віці. Заводський лікар сказав, що жінку слід доправити до лікарні в місто на дороге і тривале лікування. Старенька померла вночі, напередодні запланованого від’їзду. Причини смерті так ніколи й не встановили. Ні, я не кажу, що її вбили. І ніхто такого не казав. Ніхто взагалі про це не говорив. Знаю лише, що я — і я цього ніколи не забуду! — як і всі решта, ловив себе на думці, що краще б вона померла. Отаке — прости нас, Господи! — братство, безпеку та достаток передбачав для нас цей план!

Чи існувала якась причина, чому цей жах комусь захотілося проповідувати? Чи було це комусь вигідно? Було. Нащадкам Старнса. Сподіваюся, ви не будете мені нагадувати, що вони пожертвували своїм майном і подарували нам свій завод. Цим нас теж обвели навколо пальця. Так, вони відмовилися від заводу. Але зиск, мем, залежить від того, чого ви прагнете. А те, чого прагнули ці Старнси, за жодні гроші на землі не купиш.

Гроші — занадто чисті й невинні для цього.

Наймолодший із них, Ерік Старнс, був справжнім тюхтієм, якому на все бракувало волі. Його обрали директором нашого піар-відділу, що не робив нічого, крім того, що мав штат працівників-лайдаків. Тому він особливо й не переймався своїми обов’язками. Він отримував платню, хоча не варто називати це «платнею», бо ніхто з нас не отримував «платні». Отже, призначена йому милостиня була досить скромна, десь удесятеро більша за мою, але й це не було дуже багато.

Еріка не цікавили гроші — він не знав би, що з ними робити. Тринькав час, обертаючись між нами і показуючи, який він комунікабельний і демократичний. Схоже, він хотів, щоб його любили. Повсякчас нагадував, що подарував нам завод. Ми його ненавиділи.

Джеральд Старнс був нашим директором з виробництва. Ми так і не довідалися про розмір його долі, тобто, милостині. Для того, щоб це зрозуміти, потрібен був цілий бухгалтерський і аналітичний відділ, адже неможливо було збагнути, яким чином гроші потрапляли до його офісу.

Жоден цент не призначався на його потреби — все це начебто йшло на компанію. Джеральд мав три автомобілі, чотирьох секретарок, п’ять телефонів і полюбляв улаштовувати вечірки з шампанським і кав’яром, яких жоден магнат, що сплачує в цій країні податки, не зміг би собі дозволити. За один рік він протринькав більше грошей, ніж заробив його батько за останніх два роки свого життя. Ми бачили сорокап’ятикілограмову пачку журналів (сорок п’ять кілограмів, ми зважували) у Джеральдовому офісі, нафаршированих історіями про наш завод і наш шляхетний план. З величезними портретами Джеральда Старнса і титулом видатного поборника соціальної справедливості. Джеральд полюбляв ночами заходити в цехи у своєму парадному костюмі, сяючи діамантовими запонками завбільшки з п’ятицентову монету і струшуючи всюди сигарний попіл.

Кожен дешевий покидьок, якому нема чим похвалитися, крім грошей, — нікчема. Принаймні він не робить жодної таємниці з того, що це його гроші, й це вже тобі обирати — витріщатися на нього чи ні. Переважно ти цього не робиш. Але коли покидьки на кшталт Джеральда Старнса розігрують сцену і розводяться про те, що їх не цікавлять матеріальні блага, що вони лише служить «родині», що вся ця розкіш потрібна не йому, а призначена для загального добра, тому що необхідно підтримувати престиж компанії та шляхетного плану в очах публіки, тоді ти починаєш ненавидіти це створіння найдужче з усіх людських істот.

Але його сестра Айві була ще гірша. Її насправді не цікавили матеріальні цінності. Призначена їй милостиня не була більша за нашу. Вона ходила у старих черевиках зі стоптаними підборами та в потертій блузці тільки для того, щоб продемонструвати нам свою самовідданість. Саме вона відповідала за наші потреби і була однією з тих, хто тримав нас за горло. Певна річ, усе, що стосувалося розподілу, вирішувалося шляхом голосування, тобто волевиявлення людей. Але коли ця воля втілюється у витті шести тисяч голосів, які намагаються вирішити щось, не маючи ні критеріїв, ні потрібних слів, тоді не існує правил гри і кожен може вимагати чого завгодно, водночас не маючи права ні на що; коли кожен має владу над життями всіх людей, окрім свого власного, тоді з’ясовується, що голосом людей стає Айві Старнс. Наприкінці другого року ми перестали розігрувати «родинні збори» заради «виробничої ефективності та економії часу», адже одні такі збори в нас могли тривати десять днів. Відтак усі клопотання просто надсилалися до офісу міс Старнс. Ні, не надсилалися. Кожен прохач мусив уголос особисто його зачитати.

Вона складала перелік розподілу, який зачитувала нам для затвердження на голосуванні під час зборів, які тривали сорок п’ять хвилин.

Ми голосували «за». Регламентом передбачалося десять хвилин на запитання та заперечення. У нас не було заперечень. На той час ми вже точно знали одну річ: нікому не вдасться розділити прибуток заводу між тисячами людей без застосування критерію оцінки праці. Її критерієм було підлабузництво. Безсрібниця? Колись її батько з усіма своїми грішми не дозволяв собі розмовляти зі своїм найгіршим працівником так, як вона розмовляла з найкваліфікованішими робітниками та їхніми дружинами. Погляд її сірих очей був риб’ячий, холодний і мертвотний. І якби ви хотіли побачити втілене зло, варто було подивитися, як блищали ті її очі, коли вона дивилася на чоловіка, який колись наважився був їй заперечити, а потім почув своє ім’я у списку людей, які не отримають нічого, крім мінімальної платні. Якби ви це побачили, то збагнули б справжній мотив людей, які проповідують гасло: «Від кожного за здібностями, кожному — за потребою». У цьому полягала вся таємниця. Попервах я запитував себе, яким чином стало можливим, щоб освічені, культурні й відомі люди у всьому світі